Ліки від страху
- Автор: Вайнер Аркадий Александрович, Вайнер Георгий Александрович
- Год: 1989
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- ISBN: 5-7720-0247-3
- Жанр: Полицейские детективы
Электронная книга - «Ліки від страху». Краткое содержание книги:
Вістря роману спрямоване проти споживацького ставлення до життя.
Розділ 8
НАВЕДЕННЯ ЧИ НАГОВІР?
Ліфт не працював. Про це повідомляли табличка на дверях і голова монтера, що стирчала в сітчастому колодязі, мов рідкісний експонат на модерністській виставці. Задерши вгору голову, він гукав комусь:
— Гей, ви, телепні! Забули про мене? Піднімай коляску!
Смішно було мені слухати такі слова в нашій суворій установі, де протягом багатьох років так боролися з усяким жаргоном, що перегнули палицю в протилежний бік і народилися на світ слівця типу «висяк», «відстрочка», «фігурант», «самочинка»…
Не хотілося йти на п'ятий поверх пішки, я запитав монтера, який сидів на даху ліфтової кабіни:
— Скоро полагодите?
— Скоро, — пообіцяв він, натиснув на якийсь контакт на даху й плавно злинув угору верхи на кабіні.
Я не став чекати, махнув рукою та пішов сходами. Оскільки ж марші в нас велетенські, то я мав досить часу, щоб обміркувати свої справи на сьогодні. Звичайно, було б так чудово, якби зателефонувала Рамазанова й повідомила щось важливе. Адже їй напевне є що розказати.
Але її обіцянці подзвонити гріш ціна в базарний день. Вона мені телефонувати не стане, навіть якщо точно знатиме прізвища, імена й по батькові аферистів. Резон тут простий: страх за долю чоловіка завжди в ній буде дужчий від жалю за втраченими цінностями чи бажання помститися негідникам. Адже вона не гірш ніж я розуміла, що розгон вчинили люди, добре інформовані про чоловікові справи. Могли вони знати й про його сьогоднішнє місцезнаходження. Тому Рамазанова напевне вирішила: дідько з ними, з грішми та вже проминулими переживаннями! Хоч як це дивно, але їй, звичайно, більше хочеться, щоб я не спіймав шахраїв, оскільки в цьому випадку завжди буде ризик, що я витрясу з них відомості про Умара Рамазанова…
У вихідні в наших коридорах тихо: не снують очманілі від клопотів інспектори, не вистукують каблучками секретарки з паперами, не видно завмерлих біля стін свідків та потерпілих. Гучне відлуння моїх кроків супроводжувало мене по всьому коридору аж до кабінету. Коли доводиться бувати тут у такі дні, я почуваю себе господарем велетенського порожнього будинку, полишеного на мій догляд. Це почуття посилювалося в моєму кабінеті: безгоміння, відтінене далекими, ледь чутними стуками, шерехами в трубах опалення, раптовим тонким дзвоном віконного скла від прошумілого за стіною автобуса.
Спершу я хотів зателефонувати в ДАІ відносно номера «Жигулів», проте палець майже несвідомо набрав номер телефону Лижина. Зараз його можна, мабуть, скоріше всього застати вдома — адже сьогодні неділя й ще досить рано, близько десятої години. Довго лунали, завмираючи в слухавці, сигнали виклику, ніхто не підходив до телефону, і я намірився було покласти трубку, але гудок раптом відтяло пополовині й почувся вже знайомий мені бабусин голос:
— Кого треба?
— Покличте, будь ласка, Володимира Костянтиновича.
— Нема його.
— А коли все-таки можна його застати?
— Хто ж його зна! Передати щось?
— Попросіть його зателефонувати капітанові міліції Тихонову. — Я намагався надати голосові медової ввічливості, щоб не розсердити стару, а то ще, чого доброго, не передасть.
— Скажу, — скупо відповіла вона й кинула трубку на важіль.
Потім я подзвонив у ДАІ, голос Дугіна також був сердитий:
— Це ти, Тихонов? Замордував ти мене геть зі своїм дорученням. У мене тут справ повно, й у картотеці для тебе довелося копирсатися.
— А номери вибрав?
— Вибрав. Тільки ті, що встановлені на «Жигулях».
— Спасибі, Сашко, вони мені саме й потрібні.
— Записуй, я тобі продиктую. Серія МКЛ — Дадашев. Записав?
— Записав. Далі…
— Серія МКП — Садовников…
— Далі.
— Серія МКУ — Шнеєр…
— Далі.
— Серія МКЕ — Панафідін…
— Як-як? Як ти сказав?
— Панафідін Олександр Миколайович, мешкає у Мерзляковському провулку, будинок…
— Стоп, Сашко. Досить, мені інші не потрібні.
— Більше питань немає? — перепитав Дугін.