Землянка

«Суворий… Хіба ж він суворий?» — теплий промінчик зблиснув у її очах. Пригадався Ользі недавній випадок. Прийшов до них Яша, кинув на підлогу клумачок. Мати до мішка — пшениця. Ярова, чиста, як золото, трохи, правда, відгонить цвіллю. «Яшо, де це ти взяв?» — сплеснула мати руками. А він стоїть, взявшись у боки, загадково усміхається: «Знайшов. Спечете коржі та з’їсте, тоді й скажу». Виявляється, пекли коржі того вечора і Яценки, і дід Оврам, і багато криничуватців.

— Яшо… Так де ти пшеницю відкопав? — підсіла Ольга ближче.

— Ай! — відмахнувся хлопець. — Для чого тобі? Ти вже однак не наша…

— Ну скажи, Яшечко. Поїду і не взнаю.

— Їдь собі. Хіба мало дівчат?

— Яшечко… Ти ж добрий, — Ольга притулилась до його плеча, лагідно-лагідно. — Промов словечко.

У хлопця зашарілися смаглі, в дрібних лусках щоки.

— От кицька! — буркнув незлобиво. — 3-під каменю лапкою вигребе. Слухай… Як вигнали Федьку з нори, все крутиться й крутиться в моєму черепку: а що ж Кудим під хрестом закопав?.. Пойняла?

— Яшо… невже? — зімкнула схололі вуста. — І коли ж ти?

— Як смеркло. Взяв лопату й гайда.

— Прямо в землі?

— В труні. Здоровенна, мірок на сто. Повно зерна.

— Вф-ф! — пересмикнуло Ольгу, наче кинули вужа їй за пазуху.

— Знав би — не розказував.

— Та я не з того. За тебе страшно. Вночі… Сам на кладовищі… Ой Яшечко…

Ольга змовкла, заглибилась у себе, уявляючи ту страхітливу картину. А кругом палав-пломенів маками степ, де-не-де схоплювались зелені гривки, з півдня повівав гарячий вітрець. Червоною стрічкою стелився прадавній шлях. Буйволи, що скидалися на мамонтів, тягли допотопну колісницю в сиву безвість віків. І Яшині мислі були такі ж прості й нехитрі, як, можливо, в далекого пращура, що віддавав єдину свою у бозна-які краї. «Ну от поїдеш, Олю. І настане вечір. Куди мені йти-поспішати, з ким звеселити серце? Хто засміється білими зубками, моргне чорним шнурочком, посвітить вушками-сережками? Буде на вулиці день, буде ніч, сорок днів і ночей, а для мене все одно — темінь. Один-одинак у холодному закапелку. Ляж і засни, Яшко. Навіки…»

До гіркоти, до знемоги йому стало жаль себе. Ліг живцем у сиру землю — не менше. «Невже вона така… Ну така, як би це сказати?» — пошастав бідолаха очима. І враз аж застиг — од подиву. «Олю… яка ж бо ти, Олю!» До щоки прилипла макова пелюстка. І губи її — пелюстки. Рожеві, тремтливі, усміхнені. Це йому вона усміхається! З лукавого прищуру —, сяєво. Це йому вона світить! Ось її рука, гаряча вона, з дрожем, ллється-розливається по Яшиному тілу тепло. Це йому вона гріє! Йому, йому, йому, чорт би забрав!!

Буйна, хмільна, бентежна хвиля вдарила Яшу в груди, кинула головою на маки, що лежали в Ольжиному подолі, рука потяглась до неї: «Олю, Оленько!» — вона лякливо зіщулилась, затріпотіла віями: «Що ти, що ти, Яшо?» — і хлопець сам злякався свого пориву. Оглушлива хвиля відринула назад.