Король Гризлі

Так минули останні дні жовтня і настав листопад. Сніг тепер ішов частіше і густіший, вітри стали лютішими, крижаними, а після завірюх, що налітали з півночі, ставки та озера бралися кригою. Тор і не думав спускатися нижче, і Мусква уночі ловив дрижаки. Він уже, мабуть, і не сподівався, що в небі хоч колись засяє сонце.

Одної днини у середині листопада Тор завзято рив землю, намагаючись роздобути хоч кілька ховрахів. Аж раптом ні сіло ні впало покинув почату роботу і повернув у долину. Спустившись, він заклопотано рушив на південь. До каньйону, який лежав над грязьовим озерцем, було не менш як десять миль, проте крок гризлі був настільки жвавим, що вони дійшли туди ще до смеркання.

Там він провів два дні. Здавалося, що Торове життя позбавлене найменшої мети. У каньйоні не було жодної поживи, і він чапав поміж скелями, щось винюхував, усе до чогось прислухався. Його поведінка здалася Мускві дуже підозрілою. Наступного дня по обіді Тор зупинився біля купки сосен Банкса. Земля під ними була густо устелена опалою хвоєю, і він заходився її поїдати. Мускві її смак не сподобався, однак щось підказувало йому, що він має робити те саме, що й Тор. Тож він і собі злизував та ковтав хвою, ще не знаючи, що це остання крапка у підготовці до тривалої зимової сплячки.

Була вже четверта година, коли вони опинилися перед глибокою печерою, де народився Тор. Гризлі постояв, повів носом в один бік, у другий... Він нічого не шукав, робив це так, про всяк випадок.

Наближалася ніч. Над каньйоном лютувала завірюха. Шпаркі вітри злітали з вершин і гасали над землею. З почорнілого неба валив густий сніг.