Антон та інші нещастя

Доки я все це прокручую в голові, тато Іне помічає мене. Спершу боковим зором, як невиразні лаштунки. Потім — як міраж чи щось таке.

І раптом мовби отямлюється, оживає і рикає громовим голосом: «ЯКОГО БІСА!». Я стартую з ванни, наче ракета.

Спробую не забути цього, коли стану дорослим: трояндові пелюстки — дуже дієвий засіб! Цікаво, що було б, якби тато Іне схопив мене цієї миті? А що він послизнувся на пелюстках, я отримую фору. Встигаю замкнутися у туалеті, який має окрему кабінку у їхній ванній. І подаю сигнал біди, чи як воно називається…

— Що, ЧОРТ ЗАБИРАЙ, ти тут витворяєш? — репетує тато Іне за дверима.

У нього дуже грізний голос. І не менш грізні кулачиська. Ще би, стільки років мити свої авта! Коли він гупає ними в двері, здається, що їх не два, а вісім. Кулаків тобто.

Я затуляю вуха. Тато Іне так горланить, що я й слова вставити не можу. Та навіть якби міг вставити, навряд чи він мені повірив би. Надто незаперечні докази моєї провини. Та і я надто слабкий.

За якийсь час стає підозріло тихо. Я забираю долоні від вух.

Може, він сподівається мене обдурити? Може, зачаївся за дверима зі своїми кулаками й сподівається, що я вийду, бо подумаю, що шлях уже вільний? Та я не такий дурний! Хочте вірте, а хочте — ні!

Я роззираюся навколо. У туалеті є вікно. Точно знаю, що воно виходить на веранду.

Ось таке називають парадоксом. Усе життя я мріяв бути високим. Високим, сильним і широким у плечах. Однак цієї миті, коли йдеться про життя і смерть, мені раптом дуже хочеться стати ще меншим. Тоненькою скіпочкою… Бо туалетне віконце в помешканні Іне дуже маленьке.