Клавка
- Автор: Гримич Марина
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Нора-Друк
- ISBN: 978-966-688-040-9
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Клавка». Краткое содержание книги:
Клавка, секретарка Спілки письменників, знає про письменників усе, а драматичні події відбуваються на її очах. Паралельно в її досить одноманітному житті старої дівки відбуваються кардинальні зміни: вона опиняється в центрі любовного трикутника — між відповідальним працівником ЦК КП(б)У і молодим письменником, який щойно повернувся з фронту.
Літературне життя 1940-х, повоєнний Київ, Євбаз, комунальна квартира — це те тло, на якому розгортається динамічний сюжет.
— Хочеш почитати?
Клавка кивнула.
— Ну, то бери. До речі, там роман Яновського «Жива вода». Я так і не встигла його прочитати. Ти швидко читаєш?
Та знову кивнула.
— Ну, то почитай, скажеш мені свою думку.
Клавка ще раз кивнула.
У цей час до кімнати зайшла Єлизавета Петрівна, що вже закінчила поратися нагорі у спальнях, і приєдналася до розмови.
— Ти наш професійний читач! — обняла вона свою секретарку. — До її думки я завжди прислухаюся! — похвалила Клавку перед Нелею.
Видно, що сяка-така фізична праця пішла Прохоровій на користь. Вона розчервонілася, помолодшала. І настрій покращав.
— Дивна все-таки ситуація склалася навколо нього… — сказала, думаючи про своє, Неля Гершко.
— Ти про кого? — перепитала Прохорова.
— Про «Живу воду» Яновського. Спершу її підносили до небес — я добре пам’ятаю статтю Хінкулова[38] у «Правді України». А потім, як грім на голову, посипалася критика… Цікаво знати, що в цьому романі не сподобалося ЦК? Клавко, зверни увагу на це, коли читатимеш. Яновський же стиліст ювелірний. І тема роману така сучасна — повоєнне село, Донбас…
Неля Сіробаба якраз розгрібала жар у грубці маленькою металевою кочергою з дерев’яною ручкою.
— Цікаво, хто це такий великий любитель української літератури в ЦК?.. — пожартувала. — Це ж не ліньки людині, яка займається відповідальною партійною роботою, знаходити час, щоб читати всю писанину, яку видає «на гора» Спілка письменників!
— Це ж Леонід Миколайович, — сказала Єлизавета Петрівна й уточнила: — Новиченко. Це він курує літературу у Відділі пропаганди ЦК.
— Е, ні! — заперечила Неля Мусіївна. — Новиченко похвалив роман. Спершу. Це після того ще хтось дав вказівку. Хто вищий за нього на щабель або на два. То хто ж цей любитель літератури?
І вона замислилася. Підкинула до грубки маленьке полінце і стежила, щоб воно не придушило жар і добре розгорілося.
— Невже Сашко? — тихо, немов сама до себе, сказала вона.
«Сашко? — здригнулася Клавка. — Це не про Олександра Сергійовича йде мова?»
Натомість Неля втягнула носом повітря:
— О-о-о! Здається, Павло Минович побалує нас грибочками! — і ніжно посміхнулася, дивлячись на вогонь.
Клавка з Єлизаветою Петрівною і собі глибоко вдихнули: пахло вареними грибами.
— Я не здивуюся, — повернулась до попередньої розмови Неля, — якщо трефовим вальтом виявиться Яновський… Хоча… претендентів на це місце може бути багато… Смілянський[39], наприклад, з його «Софією». Його теж критикували на минулих загальних зборах. Та кого тільки не критикували останні два роки! Навіть Натана Рибака — швагра Корнійчука! Навіть Павлу Миновичу перепало!
Останню фразу вона сказала так, начебто це була велика несподіванка для Сіробаб.
— О, вже запахло смаженою цибулькою! — знову принюхалася вона. — Дівчата! Живемо! Смажені грибочки на підході!
Вечеря і справді вдалася на славу.
Пригодилась і горобинова наливка із запасів Павла Миновича, і пляшка «Столичної», завбачливо прихоплена Прохоровою.
Вечерю лише раз порушив малий Костик, коли спустився вниз і з підозрою запитав: «А що це ви тут лобите?» Довелося Нелі відволіктись на двадцять хвилин, перевдягти його в піжаму, висадити на горщик і вкласти знову в ліжко.
— Все-таки Ірпінь — це благодатне місце, — розмірковував розімлілий після вечері Павло Минович, розвалившись у кріслі. — От здавалось би: ну що тут такого? Болото болотом! Після наших вінницьких фруктових садків з пасіками — це просто пристановище Баскервілів. Але цей ліс, що за мостом, ця річка Ірпінь, ця ірпінська заплава, що нагадує мені Хортицю…
— Павле Миновичу, тільки не про запорожців!.. — благально вигукнула Неля. — Не треба нам того, що зазнали Козланюк і Панч[40].
Сіробаба пропустив жінчине зауваження повз вуха. Він перебував у полоні приємних спогадів:
— Ох, яка це райська місцинка, особливо для рибалок і мисливців! Яка тут рибка водиться! Ні з чим не можна порівняти відчуття, коли тягнеш із чорної, здавалось би, бездонної водної глибіні велику сріблясту щуку, а вона рветься, звивається, пручається, гне вудлище в дугу! Скільки разів вона мені рвала волосінь, зараза!
Неля Мусіївна закотила очі під лоба: це надовго!
Тим часом Павло Минович захоплено продовжував:
— А пам’ятаєш, Нелько, як поетично Іван Гончаренко розповідав: «Пливеш у човні і на триметровій глибині проглядаєш дно до дрібничок. Видно, як ліниво соваються темні туші сомів, раз-по-раз чуються в лататті хижі сплески, а під днищем човна пропливають табуни головнів і язів. Побіля корчів стоять у засадах рябі щуки. То фіолетові, то світло-коричневі!» Це сила!
38
Леонід Федорович Хінкулов (1912–1986) — літературознавець, критик, перекладач, києвознавець, доктор філологічних наук.
39
Леонід Іванович Смілянський (1904–1966) — літературний критик, драматург, кіносценарист, прозаїк. Член літературних груп Гарт, ВУСПП і «Молодняк». В роки війни, в евакуації, написав роман «Софія», який був підданий критиці.
40
Обидва майже водночас написали романи про запорозьких козаків, які були піддані критиці.