Відьмак. Час Погорди

— Причини нерозуміння для мене зрозумілі. Ми занадто відрізняємося, аби порозумітися. Ти — можний маг Капітулу, який досяг єдності із Природою. Я — волоцюга, відьмак, мутант, який їздить по світу й за гроші прикінчує потвор…

— Мальовничість, — перебив чародій, — виявилася витісненою банальністю.

— Ми занадто відрізняємося, — Ґеральт не дав себе урвати. — А дрібний факт, що моя мати була — випадково — чародійкою, прибрати цю різницю не в силах. Але так, із цікавості: ким була твоя мати?

— Не маю поняття, — спокійно сказав Вільгефорц.

Відьмак відразу замовк.

— Друїди з Ковірського Кола, — продовжив за хвилину чародій, — знайшли мене в канаві в Лан Ексетері. Прийняли й виховали. Як друїда, зрозуміло. Знаєш, ким є друїд? Це такий мутант, волоцюга, який ходить по світу й вклоняється святим дубам.

Відьмак мовчав.

— А потім, — продовжив Вільгефорц, — під час певних друїдських ритуалів вилізли на поверхню мої здібності. Здібності, які точно й беззаперечно дозволяли виявити моє походження. Виплодили мене, випадково, зрозуміло, двоє людей, з яких, принаймні, один був чародієм.

Ґеральт мовчав.

— Тим, хто мої скромні здібності виявив, був, зрозуміло, випадково зустрічний чародій, — спокійно подовжував Вільгефорц. — І він же сподобився для мене на величезну милість: запропонував освіту й удосконалення, а в перспективі вступ у Братство Магів.

— А ти, — сказав глухо відьмак, — прийняв пропозицію.

— Ні, — голос Вільгефорца ставав дедалі холоднішим і неприємнішим. — Я відкинув її у неґречній, майже хамській формі. Вигорнув на дідугана всю злість. Хотів, аби той відчув себе винуватим, він і вся його магічна братія. Винуватим, зрозуміло, у канавах Лан Ексетеру, винуватим, що один чи двоє мерзенних магів, позбавлених сердець і людських відчуттів мерзотників вкинули мене до тієї канави після мого народження, а не перед ним. Чародій, ясна річ, не зрозумів і не перейнявся тим, що я йому тоді сказав. Стенув плечима й пішов собі геть, позначивши тим самим і себе, і свою братію клеймом бездушних, зухвалих, гідних для найсильнішої погорди сучих синів.

Ґеральт мовчав.

— Друїдів з мене було досить, — продовжив Вільгефорц. — Тож я покинув святі діброви й рушив у світ. Робив я різні речі. Деяких я соромлюся донині. Нарешті я став найманцем-солдатом. Подальша моя доля покотилася, як можеш здогадатися, стереотипно. Солдат-переможець, солдат битий, мародер, грабіжник, ґвалтівник, убивця, нарешті — втікач, що біжить на край світу від шибениці. І там, на краю світу, я познайомився з жінкою. Чародійкою.

— Дивися, — прошепотів відьмак, а очі його звузилися. — Дивися, Вільгефорце, аби пошук подібностей, притягнутих силоміць, не завів тебе занадто далеко.

— Подібності скінчилися, — чародій не відвів погляду. — Бо я не впорався із почуттям, яке я відчував до тієї жінки. У свою чергу, її почуття я також не зрозумів, а вона не намагалася мені в тому допомогти. Я її покинув. Бо вона була проміскуїтична, зухвала, злостива, бездушна й холодна. Бо над нею не можна було домінувати, а домінування її було принизливе. Я кинув її, бо знав, що вона цікавилася мною тільки тому, що мій розум, особа й приваблива таємничість перекреслювали той факт, що я не був чародієм, а виключно чародіїв вона звикла удостоювати увагою більше, ніж на одну ніч. Я полишив її, бо… Бо вона була, наче моя мати. Раптом я зрозумів: те, що я до неї відчуваю, це аж ніяк не кохання, а почуття куди складніше, сильне, але таке, що його куди важче кваліфікувати: мішанина страху, жалю, люті, докорів сумління і потреби експансії, почуття вини, втрати й кривди, перверсійної потреби страждання і спокути. Те, що я відчував до тієї жінки, — це була ненависть.