Повернення короля [с иллюстрациями]

Однак – о жах! – щойно король зібрався святкувати перемогу, його золотий щит потьмянів. Новий ранок було стерто з неба. Усюди знову запанувала темрява. Коні здибились і розпачливо заіржали. Люди попадали із сідел і плазували по землі.

– До мене! До мене! – кричав Теоден. – Підводьтесь, еорлінґи! Не бійтеся темряви!

Та Снігогрив, знавіснівши від страху, став дибки, б’ючи передніми копитами повітря, а потім, пронизливо заіржавши, завалився на бік – його прошила чорна стріла. Й король опинився під ним.

У ту мить розлога, наче хмара, тінь опустилася на землю. І – о моторошна дивовижа! – то була подібна на птаха крилата потвора, проте неймовірно великого і голого птаха: ні пуху, ні пір’я не було на ній, а широкі крила мали шкіряні перетинки, такі самі були й між кігтистими пальцями, а ще від неї несамовито тхнуло. То могла бути якась істота з прадавнього світу, чий рід, загубившись десь у забутих горах попід холодним Місяцем, пережив свій час, і огидне вершинне гніздо породило цього останнього виплодка, від природи схильного до зла. А Темний Володар підібрав його і годував отруйним м’ясом, аж доки потвора виросла більшою за всіх летючих істот, а потому віддав своєму слузі замість скакуна. Й ця почвара спускалася дедалі нижче, а тоді, згорнувши перетинчасті крила, хрипко каркнула й сіла на труп Снігогрива, шматуючи його кігтями, а тоді нахилила довгу голу шию.

Верхи на потворі сиділа велетенська постать, одягнена в чорний плащ, так, велетенська і зловісна. А на голові у неї була сталева корона, проте між колом вінця й одягом не було видно нічого, крім смертоносного блиску очей, – то був Володар Назґулів, котрий наче розчинився в повітрі, гукнувши свого скакуна, перш ніж темрява відступила, а тепер повернувся знову, несучи зі собою знищення, обертаючи надію на відчай, а перемогу – на погибель. У руках у нього була величезна булава.

Однак Теоден не був на самоті. Хоча його лицарі вже трупом лежали довкола нього або ж мчали врізнобіч на переляканих конях, але один із них ще був поряд – юний Дернгельм, чия вірність була сильнішою навіть за страх. Він плакав, бо любив свого володаря, як батька. А Мері, сидячи за його спиною, також, цілий і неушкоджений, прорвався крізь саму гущу бою. Та коли надлетіла Тінь, нажаханий Вітролов скинув їх обох, і помчав, нестямний, рівниною вдалину. Мері став на всіх чотирьох, як оглушена тварина, і такий страх охопив його, що гобіт аж осліпнув і знемагав од млості.