Карти на стіл

– Можна й так сказати, якщо хочете, – відповів Баттл з усмішкою на вустах. – Не дарма ж інспектор Джепп розповідає про вашу строкату фантазію.

– Таку ж, як і в покійного містера Шайтани?

– Гадаєте, йому вдалося б витягти з неї якусь інформацію?

– Гадаю, що йому таки справді вдалося витягти з неї інформацію, – повільно проказав Пуаро.

– Чому ви так вважаєте? – різко запитав суперінтендант.

– Через одну випадкову фразу, кинуту майором Деспардом.

– Хочете сказати, що він себе чимось видав? Це на нього не схоже.

– Ох, мій любий друже, ні разу не видати себе неможливо. Хіба що тоді вже зовсім рота не розтуляти! Розмова – прямий шлях до викриття.

– Навіть якщо людина бреше в розмові? – запитала місіс Олівер.

– Так, мадам. Тому що тоді одразу видно, що ви про щось та й брешете.

– Мені аж трохи незручно від таких балачок, – сказала жінка, підводячись зі свого крісла.

Суперінтендант Баттл провів її до дверей і потиснув її руку.

– Місіс Олівер, ви були на висоті, – похвалив він. – Мушу сказати, що з вас набагато кращий детектив, ніж із того вашого довготелесого лапландця.

– Він фін, – виправила письменниця. – І він, звичайно, дурник, але люди його люблять. Бувайте.

– Та й мені вже пора йти, – повідомив Пуаро.

Баттл написав адресу на клаптику паперу й сунув його детективові в руку.

– Тримайте. Спробуйте дізнатися від неї якнайбільше.

Пуаро всміхнувся.

– Що саме вас цікавить?

– Правда про смерть професора Лаксмора.

– Mon cher[47] Баттле! Та чи хтось знає правду хоч про щось у цьому світі?

– Я, наприклад, збираюся дізнатися правду про те, що сталося в Девонширі, – рішуче заявив поліціянт.

– Ой сумніваюся, – пробурмотів Пуаро.