Огненне коло
- Автор: Багряный Иван Павлович
- Год: 1953
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4620-8
- Жанр: Другая проза
Электронная книга - «Огненне коло». Краткое содержание книги:
У 1992 році письменникові посмертно було присуджено Національну премію ім. Т. Г. Шевченка.
А солдатик той був незвичайний. І рушниця в нього теж незвичайна. Солдатик мав щонайбільше 16 років, ще й до того був низенький на зріст. Дитина. Змучений, обдертий, мокрий весь і — з орденом на грудях. А рушницю мав — «петеер». В цілому ж це все — солдатик із рушницею — звалося «петеерівець». Цей солдатик, ця дитина, вчепився за рушницю відчайдушно, як за рідну матір, і, матюкаючись люто, а тоді вже й ридаючи, не хотів випускати її з рук навіть і в «камері». Так і не випустив. Обійнявши її, як найріднішу істоту, сів на соломі, поставив її між ногами, височенну й дебелу, обхопив руками і, схиливши голову на неї, так сидів.
Старшина, ніяковіючи, пояснив, не звертаючись ні до кого і в той же час до всіх:
— Сорок танків уже був збив і — чорт поніс до дєвок… Чого тебе дурака чорт поніс до дєвок?! Дєвок, брат, збивати — це не танки! Заплутався в шпіонаж, а тепер от сиди… І «петеер» тобі не поможе.
Солдатик мовчав, як зацькований, переляканий звірок, конвульсійно вчепившись у рушницю, а старшина, зітхнувши, закінчив, звертаючись просто до нього:
— Ex, ти… А був би вже досі сто танків збив і був би вже «героєм СССР». А тепер, брат, і «петеер» твій…
Солдатик підвів голову і раптом дико, божевільно, крізь киплячі сльози вилаяв старшину матірною лайкою. Істеричною лайкою. Старшина махнув рукою й вийшов. А «петеерівець» похитався, сидячи, разом із рушницею, і беззвучно заплакав. Худі, гострі плечі йому ходили ходором.
Хто знає, хто може заглянути в це маленьке серце? Може, йому в цім затемненні всесвіту стало страшно й холодно, може, йому бракувало матері а чи сестри рідної і він — пригорнувся до дівчини?.. Може… Але… Ось тепер — «зрада вітчизни»!..
Приводили ще й ще нових цивільних і військових. Десь перед північчю тюрму потряс шум — то в тюрму вкидали якогось п'яного «героя вітчизняної війни» і вже в тюрмі в нього відбирали гранати. Він не давав. Вася був за «арбітра», подаючи з–під стола саркастичні репліки.
Так тюрма наповнялася й наповнялася. До краю. Чаділа махоркою й пітними онучами. І гула, як млин. Ішов безперервний рух. Десь тут працював «комбінат», добре заведений і налагоджений. Комбінат сортування, відокремлення й переселення душ і тіл людських. «Тіло — на мило! Душу… в дим, у повітря, в пшик — назад „на переделку“!» — за тезою нового всемогутнього судії, «реконструктора» й «творчого генія людства» — генія цієї епохи.
Другого дня помічник старшини знову покликав Максима, стоячи в дверях. Коли Максим вийшов у сіни, там стояв сам старшина, тримаючи пляшку молока в руці й три пачки махорки.
— Ага… На ось!.. — заспішив старшина, тикаючи молоко й махорку. А тоді якось ніяково, вибачаючись: — Ти понімаєш, махорки було трохи більше, — шість пачок, чи що, — так хлопці, понімаєш, хочуть курити… Ти вже не сердься, брат, тобі хватить… — докинув старшина якось сумно. — Ага! Ще ось… — похопився старшина вже на порозі сіней, куди був ступнув. — Ще пак ось, на…
Він витяг із кишені шинелі окраєць яшного хліба й подав Максимові:
— Це вона передала… їж, брат.
І повернувся.
— Постривайте, — сказав Максим. Узяв дві пачки махорки й простяг старшині. — Нате, віддайте хлопцям.
— А ти?
— З мене досить і однієї.
— Гм… Ну, спасибі, брат. За це спасибі!.. — сказав старшина, взяв махорку, постояв одну мить, дивлячись на неї, а тоді взяв її під пахву, махнув рукою й пішов собі — «до хлопців» десь.
Серце Максимове краялось. Воно не витримувало цих передач. Це ж тільки уявити!.. Через усе розбомблене місто пхатися до цієї діри, канючити, перед кожним барбосом принижуватись, хитрувати — й тліти серцем за дітьми, що самі вдома, розчахуватися тим серцем поміж ними й ось цим вертепом… А це–от молоко — це ж від кози Білявки. Єдине, що вони там мають, єдина їхня підпора… І йому уявилась та коза Білявка на закривавлених ногах, до яких тиснуться трійко щойно народжених козенят, серед брязкоту шибок, видавлюваних вихорами повітря від бомбових розривів.
І уявлялась дружина — зажурена, й тиха, і горда. В лахмітті й ганчір'яних бурках, не помічаючи страшних своїх злиднів, зневажаючи їх, вона йде через місто. Одна–однісінька пробивається вона по руїнах, по розквашеному снігу… Ось вона стоїть перед «начальством» — бліда, гордо примруживши очі — й, ледве перемагаючи страшну відразу й презирство, просить те пихате й зарозуміле «начальство» дозволу передати чоловікові–в'язневі шматок яшного хліба. Просить, мов якоїсь великої ласки… Господи!!.