Покривало Ізіди
- Автор: Бердник Александр Павлович
- Год: 1988
- Язык: украинский
- Год: Веселка
- Жанр: Эпическое фэнтези
Электронная книга - «Покривало Ізіди». Краткое содержание книги:
Про життя Піфагора, який народився, як припускають, в 580 році до н. е., збереглася жменька історичних фактів і багато легенд. Автор повісті, використовуючи як факти, так і легенди, передає і реальне життя того часу, і фантастичні припущення.
Попрощавшись з Сібарісом, Піфагор побував у Таренті, де познайомився з лікарем Бронтином, розповівши йому про свій задум, про давню мрію — організувати школу для молоді десь в Італії. Старий Бронтин хвалив Піфагора, але до практичного рішення ставився скептично.
— Ти не знаєш тутешнього народу, — зітхав він, зневажливо підібгавши вуста. — Це зграя розбійників та повій. Даремна справа, Піфагоре! Єгипетські жерці добре знали людську натуру, тому й ховали знання в храмах. А ти хочеш винести світильник на відкрите місце, кинути під ноги юрбі. Розтопчуть, заплюють, а вогонь знання використають для розтопки своїх вогнищ, на яких смажать баранячі туші. Хто перш за все летить на вогонь? Хто — я питаю? Нічні метелики, всяка нечисть! Так і ти… привабиш лише душі, жадібні до насолоди й слави! Згадаєш мене…
— Неправда! — рішуче заперечив Піфагор. — Не лише погань прагне до вогню. Потягнеться до нього й душа, спрагла світла. Хто жадає сонця — той зустрічає його благословенні промені на сході. Бронтине, в твоїх словах є страшна правда — я це знаю! Але ж якщо ми діятимемо так, як єгипетські жерці, тоді ніколи не настане на землі інша пора — пора людяності. Смолоскип знання не для підземних печер, не для склепів. Він для рук шукачів — відданих синів Істини, Бронтине! Знаю, що нелегко буде, та сподіваюся на те, що добрі зерна не вмерли в серцях людських… не можуть вмерти… Буде страшний бій… та який воїн його уникає?
ІСПИТ СЕРДЕЦЬ
Свій перший бій Піфагор дав не в Сібарісі, не в Таренті. Він обрав Кротон. Найняв чималенький будинок, господарем якого був самотній чоловік, вдівець. Звали його Коратом. Жила з ним ще донька — Теано, чорноока, жвава, як козеня. Поряд синіло море, видно було з вікон то буряний, то спокійний обрій. Тут Піфагор вирішив посіяти перші зерна своїх надій. І він попросив старшого жерця храму Аполлона зібрати кротонську молодь, щоб порозмовляти з нею.
— Пусте, — махнув рукою жрець. — Що ти їм скажеш? Богів вони не шанують, на проповіді чхають. Бійки, гульбища, бенкети, розпуста — ось їхні ідеали.
— Все ж таки поклич їх. Я не буду їм говорити про богів. Скажи: учитель з Єгипту хоче сказати кілька слів мужнім молодим героям Кротону — так і скажи! — та їхнім подругам — прекрасним, цнотливим дівчатам!
— Так і передати — цнотливим? — засміявся жрець, лукаво примружуючи око.
— Так і передай, — серйозно підтвердив Піфагор.
— Мене тухлими яйцями закидають.
— Нічого, одмиетесь…
— Що ж, спробую, — спантеличено сказав жрець. — Готуйся до бою. Тут молодь зубата, плакали твої кості…
На превеликий подив старого жерця, до храму Аполлона зійшлося біля сотні хлопців і не менше дівчат. Крізь горішні віконниці падало сонячне світло, в його променях святкові вбрання переливалися розмаїтими барвами, ніби весняні квіти. Мерехтіли на лебединих дівочих шиях діаманти, рубіни, топази, ясніли на тугих засмаглих руках каблучки.
Хлопці теж вирядилися святково: всі молоді кротонці були вбрані в дорогі тоги, з вінками на головах. Вони збиралися після зустрічі з Піфагором попрямувати до корчми, щоб там влаштувати оргію на честь поразки нахабного зайди-проповідника. Довкола атлета Мілона юрмилися юнаки, вони про щось шепотіли, сміялися. Певно, Мілон був заводіякою поміж ними і готував якусь неприємність непрошеному учителеві.
У юрмі прокотився гомін — в широке кільце кротонців вийшов Піфагор. Він зупинився в потоці сонячного проміння, підвів руку в традиційному вітанні. Біла лляна тога спадала з широких плечей учителя, високе чоло квітчав вінок з білих лілей, очі дивилися в обличчя юнацтву щиро й сміливо.
— Я вітаю вас, сини Геракла! Я вітаю вас, прекрасні доньки великої Афіни!
Дівчата розквітли усмішками, їхні очі засяяли ніжністю. Мілон завважив те, гнівно нахмурився.
— Поважний учителю! — загримів він, піднімаючи над головами своїх товаришів могутні руки… — Дозволь запитати: чому ти назвав дівчат доньками Афіни? Наскільки ми можемо розуміти… дівчата, не спопеліте. мене своїми очима! — наскільки ми можемо знати — наших дівчат краще назвати доньками Афродіти! Вони так! ж непостійні й легковажні, як і їхня міфічна матінка! Ха-ха!