Лабіринт Мінотавра
- Автор: Бердник Александр Павлович
- Год: 1990
- Язык: украинский
- Год: Веселка
- Жанр: Эпическое фэнтези
Электронная книга - «Лабіринт Мінотавра». Краткое содержание книги:
Повість-легенда «Лабіринт Мінотавра» розповідає про прекрасне і трагічне життя Гіпатії — жінки-вченого, оригінального мислителя, математика, астронома IV століття. Відзначена І премією на Республіканському конкурсі на кращу науково-художню книжку.
В центрі другої повісті «На вогні святому спалимо розлуку» — життя й пригоди праслов'янського хлопця Зореслава, що шукає «живу воду», третя повість «Хто зважиться — вогняним наречеться» — знайомить читача з юними сміливцями, які летять до далеких світів.
— Аж надто ясно, — кивнула Гіпатія. — Дякую тобі за щирість.
— Тоді подай мені руку, — палко сказав Кирило, і в очах ієрарха загорівся потужний вогонь. У тому полум’ї дівчина відчула не лише турботи за долю церкви та знання, о ні! Вона збагнула, що то їхня остання бесіда. — Об’єднавши сили віри і знання, ми з тобою звоюємо всю Африку. Імперія розвалюється, Рим конає, і навіть Константинополь слабне, втрачаючи залишки колишньої величі. Александрія стане новим Римом, який запанує над народами не силою легіонів, а силою розуму і віри! Зважуйся, мудра Гіпатіє!
— Ти не збагнув, яка сила веде мене, — тихо і печально одвітила дівчина. — Глянь у вікно — там сяють маяки моєї дороги. Свобода — ось мій поклик, Кириле! Ти кличеш мене до суєтності світу. Ах, навіщо вона мені? Навіщо влада над дикою стихією юрби? Я все віддала б за білу смугу піску над морем, за голос хлопчика, який грався зі мною серед хвиль і якого я втратила так жорстоко і невблаганно. Ах, Кириле! Чогось варте лише те, що дає спокій і ясність, а всі ті ідеї, що хвилюють тебе, — лише чад під оком цього величного неба, яке одвіку кличе до себе наш дух. Згадай слова вчителя, якому ти поклоняєшся: «Істина звільняє вас!» Чому ж ти прагнеш до влади і сили, які зв’яжуть тебе навіки з ділами і пристрастями тих, ким ти жадаєш керувати? Де ж тоді істина, де свобода?
— Свобода поза владою — фікція, — суворо сказав Кирило. — Фраза з Євангелія — лише філософський софізм. Оволодівши течією необхідності, ми стаємо воістину вільними. О, Гіпатіє, ти нічого не збагнула! Ти прагнеш до порожнечі. Що хочеш знайти в пустелі абстракцій? Я пропоную тобі реальну могутність… і серце, яке вміє цінити красу й мудрість…
— Не продовжуй, — зупинила його Гіпатія. — Я все розумію… Все бачу… Відповім просто і відверто… Щоб ти не мав ілюзій щодо мене, скажу одразу: серце моє вмерло для кохання земного. Той, хто полонив його, — пішов звідси, і я звільню його, своє бідне серце, лише звільнивши тіло від земних кайданів. Зажди, не гнівайся! Я не поставлю ніякого знаку на вітрилах мого корабля: ні знаку еллінських богів, ні знаку Христа. Хай мої учні стануть вільними від будь-яких ідолів. Хіба не величніший знак сонця і зірок від земних символів? Хіба не просторіше склепіння неба від найпишніших храмів землі?
— Тоді повстаєш супроти закону творця, хто б він не був — Зевс чи Єгова! — понуро озвався Кирило.
— Так. Це правда.
— А повстанців жорстоко карає закон. Ти пам’ятаєш міф про титана Прометея?
— Я ніколи не забувала його, — гордо мовила Гіпатія.
— Тоді тобі не треба нагадувати про грядущу долю твою, нерозумна й прекрасна Гіпатіє!
— Я знаю смак долі, — сумно сказала дівчина, дивлячись на миготливе сяйво зірок.
— І тебе не страхає вона?
— Страхає, — зітхнула Гіпатія, загортаючись у плащ. — Ще й як страхає, Кириле. Твій бог сильний, Кириле! Але я шукаю всесильності, яка понад силою і безсиллям! Я шукаю свободи…
МАТЕМАТИКА ЛЮБОВІ
Минули роки.
Далеко за межі Александрії линула слава школи Музеуму та її найкращого скарбу — божественної Гіпатії. Наймудріші учені мужі приходили до неї, щоб почути чарівливий голос, випити з джерела древньої мудрості, засвоїти нове розуміння математичних чи філософських істин.
Кільце люті і злоби змикалося тісніше й тісніше. Патріарх Кирило не забув розмови у бібліотеці Теона. Та відвертість не очистила його серце від суєтності й владолюбства, а запалила ще чорніший вогонь у його ницій душі. Гіпатія знала про фанатичну ненависть, яку запалював Александрійський патріарх у серцях плебсу супроти її школи і волелюбних поглядів відданих прихильників Храму Муз. Знала, але не боялася! Все більше було в неї прихильників, вже сотні учнів несли зерна знання в довколишній світ, і бували хвилини натхнення, коли Гіпатія вірила, що, може, пощастить їй розвіяти той страхітливий морок неуцтва, що сповивав від року до року все тісніше думку і душі людей ойкумени.
Став її відданим другом єпископ з Кірени Сінезій — сильний і мужній чоловік. Він писав їй щирі листи, сповнені вдячності й любові. Обережно попереджав її в тих листах про небезпеку, радив стримувати палкі поривання до істини. Зауважував, що шляхи до правди заросли тернами, завалені скелями, і розчистити ті стежки — непроста справа, може, справа численних поколінь! Що треба зважати на складність моменту і прикриватися ідеями злободенності, щоб зберегти для прийдешнього зерно вічного знання.