Огюст Конт. «Заклик до консерваторів»
Опівдні Брюно знову сів у машину, доїхав до центру Партене. Поміркувавши, він вирішив виїхати на автостраду. Зателефонував з телефонної кабінки до брата — той одразу відповів. Він повертався в Париж, він охоче зустрінеться з Мішелем сьогодні ж увечері. Завтра це буде неможливо, в нього зустріч із сином. Але ж цього вечора він вільний, для нього це здавалося дуже важливим. Мішель не виявив особливих емоцій. «Якщо хочеш», — відповів він після тривалої паузи. Як і більшість людей, він не міг сприйняти тенденцію суспільства до роздробленості, яку так жваво описують соціологи та коментатори. Як і більшість, він вважав за потрібне зберегти певні родинні зв’язки, хай навіть ціною легкої власної нудьги. Так роками він змушував себе проводити Різдво у тітки Марі–Терез, яка разом зі своїм симпатичним майже глухим чоловіком старілася в своєму маєтку в Ренсі. Його дядечко завжди голосував за комуністів і відмовлявся відвідувати опівнічну месу, що раз у раз ставало приводом для сварок–лайок. Попиваючи настойку з кореня тирличу, Мішель слухав, як старий розмірковує про визволення трудящих, час від часу буркочучи у відповідь якусь банальність. Потім приходили решта, у тому числі його кузина Брижіт. Він любив Брижіт, він хотів, щоб вона була щасливою; але з таким бовдуром, яким був її чоловік, це здавалося не надто реальним. Він служив у Байєра лікарем за викликом і зраджував дружину при першій–ліпшій нагоді; оскільки він був гарним чоловіком та багато подорожував, у нього була безліч можливостей. Обличчя Брижіт щороку все більше тьмяніло.
У 1990 році Мішель відмовився від цього щорічного візиту; тепер у нього залишився лише Брюно. Родинні зв'язки зберігаються кілька років, а іноді й десятиріч, насправді вони набагато міцніші за будь–які інші, але потім, зрештою, вони теж слабшають.
Брюно приїхав близько дев’ятої години вечора, він уже трохи випив і хотів побазікати на теоретичні теми.
— Мене завжди вражала, — почав він з ходу, ще навіть не присівши, — надзвичайна точність пророкувань, які зробив Олдос Хакслі у своєму «Чарівний новий світ». Як подумаєш, що ця книга була написана у 1932–му, — просто неймовірно. Відтоді західне суспільство весь час прагнуло наблизитися до цього зразка. Всі більш досконалі сучасні засоби контролю над рівнем народжуваності призведуть до того, що ми, раз і назавжди, втратимо зв’язок із сексуальністю, а рід людський відтворюватиметься в лабораторіях в умовах генетичної надійності та абсолютної безпеки. Як наслідок — зникнення родинних зв’язків, понять батьківства та материнства. Завдяки прогресу фармакології — спростяться розбіжності між людьми різного віку. У світі, яким його зобразив Хакслі, у шістдесят років людина така ж активна, має ту ж саму зовнішність, ті ж самі бажання, що й двадцятирічна. Потім, коли вона більше не зможе протистояти старості, на неї чекає добровільне зникнення, смерть через евтаназію; все дуже скромно, швидко, без зайвих драм. Суспільство, зображене в «Чарівний новий світ», — це щасливе суспільство, де немає місця трагедіям та емоційним крайнощам. Загальна сексуальна свобода, більше ніяких перешкод задоволенню, розквіту бажань. Трапляються‑таки моменти суму, смутку і сумніву; але все це можна легко вилікувати медикаментозним засобом, хімія зробила відчутний прогрес у галузі антидепресантів та аксіолітиків. «Сому ам — і немає драм».
Це точнісінько той самий світ, про який ми нині мріємо, світ, у якому ми хотіли б жити сьогодні.
— Я добре знаю, — вів далі Брюно, помахом руки мовби відкидаючи зауваження, яке Мішель і не робив, — знаю, що звичайно світ Хакслі називають тоталітарним кошмаром, намагаючись видати цей твір за викриття; це чисте лицемірство. За всіма пунктами — генетичний контроль, сексуальна свобода, боротьба зі старістю, цивілізація розваг — «Чарівний новий світ» є для нас раєм, саме таким, якого ми прагнемо досягти, але поки що марно. Є лише один чинник, який дещо суперечить нашій системі цінностей, — це поділ суспільства на касти, які за своєю генетичною природою призначені для різних робіт. Утім, безперечно, це єдиний пункт, в якому Хакслі виявився поганим пророком; це також єдиний пункт, який стає майже марним у ході розвитку механізації та роботизації. Олдос Хакслі, безперечно, поганий письменник, його фрази важкі й позбавлені витонченості, його персонажі невиразні та ходульні. Але в нього є те основне інтуїтивне прозріння, що еволюція людських суспільств упродовж кількох сторіч спрямовувалася й усе більш спрямовуватиметься науковим та технологічним прогресом. Попри все те, йому бракувало тонкості, психологізму, відчуття стилю; все це легко долає його первісна перевага — інтуїція. Він один із перших письменників, включаючи й наукових фантастів, зрозумів, що, коли не зважати на фізику, головною рушійною силою цього процесу тепер стане біологія.
