Історичні витоки українського лицарства

Вся багатовікова історія українського народу свідчить, що тільки маючи власну державу, він може неперервно розвиватися в просторі і часі, впевнено реалізуючи себе як етнонаціональний цивілізаційний комплекс. Разом з тим, однією з основних підвалин державності є військо — головний захисник і гарант недоторканості кордонів держави і її територій. Нехтування військовими аспектами державного будівництва призводить врешті-решт країну і її населення до статусу колонії. Але якщо керівництво будь-якої країни планує загарбання навколишніх земель, проводить політику військових агресій щодо своїх сусідів, мріючи в ідеалі про світове панування, маємо іншу крайність — мілітаризм, прикладів якого в історії чимало: від давньої Ассирії до Радянського Союзу і далі аж до наших днів. Як зазначив А.Тойнбі: Мілітаризм руйнує цивілізацію, примушуючи локальні цивілізації, які складають суспільство, сходитися одна з одною в руйнівних братовбивчих війнах. Не можна не погодитися також з його твердженням, що війна — це ракова пухлина людської цивілізації.

Відповідно до марксистського вчення, війна — складне суспільно-історичне явище, яке є продовженням політичної боротьби держав, націіі, класів засобами збройного насилля тільки в класових суспільно економічних формаціях. Окрім класово-державних підходів, до пояснення війни вдавалися й інші теорії. Так, біологічна теорія стверджує, що це — закон боротьби за існування (вічний закон розвитку природи і суспільства). Географічна — це боротьба за життєвий простір. Соціально-етична — що війна — це прогресивне явище в історії суспільства, яке виховує сильну і вольову особу. Психологічна — проголошує джерелом війни людську психіку: вроджену агресивність людського інтелекту, масові психічні неврози. Космополітична пояснює головну причину військових зіткнень антагонізмом між національними і загальнолюдськими інтересами, а значить — війни будуть тривати, доки існують суверенні нації, які захищають свої інтереси в анархічному світі анархічними методами.

Отже, людська цивілізація, поміж багатьох складових, включає в себе і такі реалії, як держава, війна, армія, військове мистецтво. Тому українській політичній нації слід мати не лише державу, але й дбати про власне професійне військо, оснащене найсучаснішим озброєнням і технологіями, і розвивати своє військове мистецтво, вивчаючи для цього як світовий, так і національний бойовий стратегічний і тактичний досвід.

Досліджуючи внесок українців у світове військове мистецтво (стратегія, тактика, озброєння), слід зразу зазначити, що мілітарна українська культурна традиція з'явилася не в XV–XVII ст. (українське козацтво) і навіть не в ІХ-ХІ ст. (Київська Русь-Україна). її витоки та історичне коріння сягають V–I тис. до н. е.

В II — на початку І тис. до н.е. з'являються перші збройні загони воїнів, які являли собою зразок майбутніх армій. Члени цих ватаг тільки починали опановувати перші організаційні і тактичні форми збройної боротьби. Починає також формуватися і набирати вагу в суспільстві військова еліта, а разом з нею — напівпрофесійні (члени яких були воїнами тільки під час військових дій) і професійні (фахові воїни, які жили лише за рахунок цього ремесла) військові загони. З виникненням перших державницьких утворень з'являється потреба в захисті їх від інших протодержав, а отже, в існуванні верстви воїнів-професіоналів.

Ю.Павленко вважає, що в добу бронзи у предків слов'ян ще не було окремого спадкоємного прошарку професійних воїнів та навіть військової аристократії того рівня, який був у хетів та ахейських греків тих часів, існував у індоіранців під час завоювання ними Середньої Азії, Індії та Ірану. Найімовірніше, наголошує науковець, у перед-слов'ян II тис. до н. е., відповідно до традицій первісного статево-вікового розподілу суспільних функцій, існували певні загони юнаків, які у випадку військової загрози складали бойовий авангард племені, тому вони та їх ватажки (вірогідно, представники найвпливовіших родів) можуть розглядатися як прототипи майбутніх військових вождів-князів та їх дружинників.