451 за Фаренгейтом [uk]

— Я пригадав! — Монтеґ вчепився в землю.— Пригадав! Чікаго! Це було в Чікаго, давно-давно. Міллі і Ось де ми зустрілися! Тепер пам’ятаю. В Чікаго. Давй давно.

Оглушливий вибух струсонув повітря. Вибухова хвиляиі прокотилася над річкою, перекинула людей, наче камішщ доміно, збурила річку водяними смерчами, здійнялаЯ стовп куряви і, застогнавши у кронах дерев, помчала далі, на південь. Монтеґ ще сильніше притиснувся до землям ніби хотів урости в неї, і міцно заплющив очі. Тільки мить розплющивши їх, побачив, що місто злетіло в по-Я вітря. Бомби й місто помінялися місцями. Ще одна неймовірна мить — і нове, невпізнанне місто, з незвичайної високими будівлями, яких ніколи не було, про які ніколиЦ не мріяв і яких ніколи не зводив жоден будівничий, з будинками, що їх створили бризки розпорошеного бетону та виблиски роздробленого металу, в плутанині уламків, де двері стали вікнами, а покрівлі — підмурівками, сяючи мільйонами кольорів, наче лавина, що здійнялася вгору, замість спадати вниз,— це місто, мов химерна фреска, застигло в повітрі, перекинулось і впало на землю.

Оглушливий гуркіт сповістив про його загибель.

Монтеґ лежав; цементна пилюка запорошила йому очі, набилася в рот крізь міцно стулені губи. Монтеґ задихав— , ся і плакав. І раптом пригадав, пригадав ще щось. Що це? Так, так, розділи з Екклезіаста і «Одкровень». Частина однієї книжки, частина другої... Мерщій, мерщій, щоб не забути, поки мине цей струс, поки вщухне вітер! Екклезіаст, ось він. Притиснувшись до землі, що здрига— , лась від вибухів, він подумки повторював слова, повторював знову й знову, і вони були прекрасні й довершені, тепер реклама зубної пасти «Денем» не заважала йому, ніби провідник стояв перед його уявним зором, дивився на нього...

— От і все,— промовив хтось. ;. Люди лежали, судомно ковтаючи повітря, мов риби на березі. Вони чіплялися за землю, так дитина підсвідомо чіпляється за знайомі речі, дарма що вони мертві й холодні, байдуже що трапилося чи трапиться; вчепившись пальцями в землю, широко пороззявлявши роти, люди кричали,— щоб у них не полопалися барабанні перетинки, щоб не збожеволіти. Кричав і Монтеґ, чинячи опір вітру, що різав обличчя, шматував губи, вимушував текти кров з носа.

Монтеґ дивився, як поволі влягається густа хмара пилу, як разом з нею на світ опускається велике безгоміння. Йому здавалося — він бачить кожну порошинку, кожну травинку, чує кожен крик, шерех, шепіт, що народжувались у цьому світі. Разом із хмарою на землю осідала тиша, даючи живим спокій і час, щоб роздивитися, зрозуміти й відчути реальність нового дня.

Монтеґ глянув на річку. Мабуть, ми підемо берегом. Він позирнув на занедбану залізничну колію. А може, підемо цим шляхом. Чи великими дорогами. І матимемо час усе обміркувати. А згодом, коли все вляжеться, зосередиться в нас, воно знову вихлюпнеться назовні в наших словах і наших вчинках. Багато що буде неправильно, але багато що буде так, як треба. Тепер ми починаємо свій шлях; ми споглядатимемо світ, бачитимемо, як він живе, говорить, який він насправді. Тепер я хочу бачити все. І хоч те, що я побачу, не буде ще моїм, колись воно зіллється зі мною в єдине ціле і стане мною. Тож подивись на світ, що лежить перед тобою, господи, подивись на те, що навкруг тебе тут, ген там! Лише тоді ти зможеш по-справжньому доторкнутися до цього світу, коли він усотається в тебе, в твою кров, і разом з нею мільйон разів на день обернеться в твоїх жилах. Я так міцно вхоплю його, що він уже більше не випручається. Колись я міцно його вхоплю. Тепер я лише доторкнуся до нього одним пальцем, але це тільки початок. Вітер ущух.