Шості двері
- Автор: Роздобудько Ирен Витальевна
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Год: Нора-Друк
- ISBN: 978-966-2961-25-6
- Жанр: Исторические любовные романы
Электронная книга - «Шості двері». Краткое содержание книги:
— Тобi час… — нарештi сказала бабуся. Вона пiдiйшла до Анни-Марiї i поцiлувала її в схилену голову. — А ми пiдемо мити посуд!
— Я сама помию! — почала було Анна-Марiя й затнулася на пiвсловi.
Бабуся допомогла пiднятися старому Калiостро, мама зiбрала зi столу тарiлки.
— Зайдеш, попрощаємося, — сказала вона, стоячи бiля дверей.
— Ходiмо, ходiмо — нехай дiти поговорять, — поквапила її бабуся, виразно глянувши на спохмурнiле обличчя Ларика.
Вони залишилися самi в напiвтемнiй залi. Ларик напружено мовчав. Анна-Марiя зрозумiла, що зараз станеться щось жахливе.
— Тепер ти повинна пiти, — нарештi промовив Ларик.
— Ти з'їхав з глузду! Менi так добре тут, iз вами! Що ти говориш?!
— Ти повинна пiти, — наполегливо повторив вiн. I Анна-Марiя зрозумiла, що вiн не жартує.
— Чому? — ледве змогла прошептати вона.
— Тому що… тут нiхто не може залишитися за власним бажанням.
— А як же ти?!
— Сьогоднi я зрозумiв, що зробив помилку. Непоправну помилку. Я зрозумiв це там, у кiмнатi, коли цiлував тебе…
— Але…
— Я дуже тебе прошу — iди! Зараз я стану обличчям до стiни, а коли обернуся — благаю! — зроби так, щоб тебе тут не було! — майже кричав вiн. — Я завжди буду любити тебе. Iди!!!
Анна-Марiя позадкувала до виходу. У неї ще була надiя.
Вона повернула за рiг i пiшла на звук води, що лилася. Мама й бабуся, тихо перемовляючись, мили посуд. Побачивши Анну-Марiю, обидвi, як за командою, повернулися до неї.
— Ти ще тут? — суворо запитала мати. — Iди!
— Iди, сонечко!
— Але, бабусю, чому?
— Нi про що не запитуй, ми все одно не зможемо дати розумну вiдповiдь. Просто йди — i все.
Це слово звучало в неї у вухах, як вирок. Анна-Марiя вийшла й побiгла коридором, намагаючись згадати, де мiститься кiмната Калiостро. Старий навiть не пустив її до себе! Вiн став на порозi — спокiйний i серйозний, як нiколи.
— Ти теж хочеш сказати менi це слово? — випередила його Анна-Марiя. — Але поясни менi хоч ти — чому? Менi тут так добре, так тепло, так затишно… Чому ви проганяєте мене? Куди? За що? Ти пам'ятаєш, гидкий стариганю, як одного разу вже вигнав мене? Пам'ятаєш?! Я так тебе любила…
Обличчя його здригнулося. Але вiн змiг опанувати себе й мовив захриплим голосом:
— I-ди…
Звук дверей, що iз хряскотом зачинялися, вiддався у всьому тiлi таким болем, що Анна-Марiя ледь втрималася на ногах. Їй нiчого не лишалося, як повiльно рушити геть, туди, де коридор звужувався й переходив у крутi сходи, що вели нагору. Холод i страх заполонили все її єство. А разом iз ними прийшла й зовсiм авантюрна iдея: кiмнат обабiч коридору було багато. А якщо прокрастися до однiєї з них i сховатися там, перечекати, поки незрозумiлий гнiв цих, таких рiдних їй людей, минеться. А потiм вийти до них, як виходять на палубу корабля, що вiдплив, пасажири без квиткiв!
Анна-Марiя усмiхнулася i обережно штовхнула рукою дверi найближчої кiмнати…
У напiвтьмi вона побачила силует пiдлiтка, який з ногами залiз на пiдвiконня. Анна-Марiя нерiшуче зупинилася на порозi. Очевидно, вiльних кiмнат тут не було.
— Заходь, — гукнув до неї хлопець.
— Миколка?…
Звiсно, це був Миколка, помилки бути не могло — те саме хвилясте волосся, те саме вперте пiдборiддя…
— Я все знаю, — сказав вiн. — Навiть хотiв вийти до вечерi, але…
Вона зрозумiла без слiв: вiн соромився Ларика. Милий, тактовний хлопчик! Анна-Марiя подумала, що давно не згадувала його.
— Послухай, Миколко, — швидко почала вона. — Якщо ти скажеш, щоб я залишилася — я лишуся. Ми помiстимося тут. Я тобi не заважатиму. Потiм я де-небудь знайду собi мiсце. Друг ти менi чи нi?
Миколка похитав головою.
— Я нiчого не можу вдiяти. Ти повинна пiти!
— Але, може, хоч ти поясниш менi — чому?!
— Тому що ти ще багато чого можеш змiнити. I той наш пiд'їзд… i Альфонсiно… i Ларика… I багато iншого…
— Тобто як це?
— Усе, все, я бiльше нiчого не можу тобi сказати! Крiм одного: iди! Iди!!!
…Коли Анна-Марiя дiйшла до початку сходiв, круглi лампочки згасли, й коридор занурився в непроглядну пiтьму. Анна-Марiя поставила ногу на першу сходинку…
Їй здалося, що тiло стало пластилiновим, настiльки важко було вiдiрвати ногу вiд землi й зробити крок. Вага i сонливiсть навалилися на неї одночасно, руки знесилено повисли. Виникло вiдчуття, що вона перетворилася на безформну масу, яка от-от розтечеться по сходах. I все-таки, переборюючи невiдомий опiр, який буває тiльки у снi, Анна-Марiя зробила перший крок угору, з величезним зусиллям пiдтягуючи ногу до ноги. Вона глянула нагору: пiднiматися треба було ще довго. Окреслене яскравою смужкою свiтла пiвколо дверей виднiлося так високо, що бiльше скидалося на тоненький серпик мiсяця в небi.