Юлія, або Запрошення до самовбивства

— Не чіпай його, — тихо сказала Регіна, — ніби ти не чула: над ним пролетів ангел.

— А–а, не вірю я ні в ангелів, ні в дияволів! Шульга, Регіна правду каже? Чому ти мовчиш, Шульга?

Ох, з якою радістю зламав би він печать своєї тяжкої мовчанки! Йому завжди кортіло поговорити про Юлію, розповідати про неї, згадувати, просто думати про неї вголос, але він не знав, з ким це можна зробити, він затаювався, соромився, не вмів і не знав, як це можна зуміти, бо й справді: хіба ж можна комусь показати Юлію зблизька, на віддих, зсередини (яка мука, який жах і яке блаженство!), водночас тримаючись на відстані, тактовно й поштиво зберігаючи належну відстань, щоб оберегти Юлію від небажаних поглядів, слів і (боронь, Боже!) грубих доторків, бо й вона сама зробила б усе можливе, щоб не підпустити до себе сторонніх, байдужих, ворожих… Вона існувала на обріях його життя примарно, неправдешньо, була чи й не була, але він знав: це його судьба, доля і недоля, тільки їй він був зобов’язаний вічним видивом щастя, вічною неволею, добровільним солодким рабством душі, приречений розв’язувати нерозв’язну теорему болю, майже містичного відчуття досяжності й недосяжності, вічного спогаду про азіатську ніч, коли міг брати, а міг і не брати, коли віддавав більше, ніж брав, і брав більше, ніж віддавав, коли Готовий був забути цілий світ заради прірв блаженства, а тоді зненацька виявляв, що прірви байдужі до нього, забули про нього, стали недосяжними й неможливими, і вже хоч як він намагався згодом відтворити в собі ту ніч, і ту жінку, і ту чистоту й захват безмежності, він не міг цього досягнути. Нічого не зосталося, крім невловності. Нічого! Тільки недоторкана чистота, пронизлива, щемлива, неймовірна, як навіки втрачені небеса первісних світів. Минуло вже стільки років, а він і досі не зробив спроби відшукати Юлію. Так ніби вона спершу втонула в диких просторах Азії, а тоді втонула знов у весняному чеському місті на краю війни під німецьким іменем Ули. А він жив далі, гриз граніт науки, чогось прагнув, про щось мріяв. Навіщо? Для кого? Все було в минулому, все належало минулому, а він затято хотів змінити плин часу, хотів нездійсненного, хоч уже й знав, що ні математика, ні сам Господь Бог не владні над часом. Жінка вища за Бога. Видиво Юліїного тіла невідступно стояло перед очима в Шульги, вона вростала в його життя, мов яблуня в цвіту, безмежна її ніжність обіцяла ту велику надію і ще більшу любов, яка тільки й спроможна заповнити жахливу порожнечу, що розверзається між нашим народженням і нашою смертю, щойно ми з’являємося на світ, і зветься словом без значення, словом–тінню «життя», а може, лиш животіння і вічне жертвоприношення?