Куди залітають лиш орли
- Автор: Маклин Алистер
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Год: «ВСЕСВІТ»
- Переводчик: Максим Стріха
- Жанр: Боевики
Электронная книга - «Куди залітають лиш орли». Краткое содержание книги:
Дбайливо підтримуючи Мері під руку, він вивів її з погрібця. Від кав'ярні вони рушили до головної споруди замку. Мері помітила, що надворі незвично мало людей.
— Це все відьми з їхніми мітлами, — розсміявся у відповідь фон Браухіч. — Комендант ще не виловив їх, але дайте йому ще кілька років, і він із ними таки впорається. Тих бідолах саме для того й витягли з кав'ярні, щоб вони прочесали всі закапелки й перевірили, чи не сховалися шпигуни десь на флагштоці. З цими шпигунами ніколи не знаєш, чого чекати…
— Здається, ви трохи легковажно до цього ставитеся, — сказала Мері.
— Я — офіцер гестапо. Мені платять за те, що в мене працює голова, а не розбурхана уява. — Тут він поглянув з вікна на подвір'я. — А це вже справді щось дивне.
— Що дивне?
— Цей вертоліт, — задумливо промовив фон Браухіч. — За правилами вертольоти головного командування мають бути в постійній готовності. А тут відкрито двигун, а над машиною напнуто брезент. Ви ж не назвете це постійною готовністю?
— Але ж вертоліт треба час від часу ремонтувати, як і будь-яку машину. — В горлі у неї раптом пересохло, і їй захотілося, щоб фон Браухіч хоч трохи відхилився й не помітив, як закалатало її серце. — Що ж тут такого дивного?
— Дивно те, що й півгодини тому, коли ми проходили тут уперше, біля машини ніхто не працював. Не можу навіть уявити собі, щоб особистий пілот рейхсмаршала пішов і залишив роботу недоробленою.
— А хіба він не міг узяти якусь деталь і ремонтувати її десь у приміщенні? — припустила Мері. — Ви ж дивилися сьогодні на термометр?
— Здається, я стаю схожим на старого коменданта з його ловцями відьом, — сумно промовив Браухіч. Він труснув головою. — Перед вами жахливий приклад того, як небезпечно довго працювати на моїй роботі: очевидна відповідь здається аж надто очевидною надміру розвиненому розуму. Мені не слід забувати про це сьогодні вночі.
— Сьогодні вночі ви ще маєте завдати роботу цьому видатному розумові? — грайливо поцікавилася Мері.
— І саме тут. — Фон Браухіч кивнув головою в бік багато оздоблених дверей, повз які вони саме проходили. — У золотій вітальні. — Він поглянув на годинника. — За двадцять хвилин! Уже так скоро! У вашому чарівному товаристві, фройляйн, не помічаєш, як збігає час.
— Дякую, мій добрий пане. У вас… у вас там побачення? — Серце її знову закалатало.
— Музичний вечір. І в гестапо є свої позитивні сторони. Сьогодні ми послухаємо спів солов'я. — Він прискорив ходу. — Даруйте, фройляйн, але я згадав, що маю підготувати ще кілька справ.
— Вибачте, я забрала у вас стільки часу, — скромно сказала Мері. «Що він знає? Про що здогадується? Що може зробити?». Ці думки вихором пронеслися в її голові. — Ви були такі ласкаві…
— Що ви, мені було так приємно! — галантно заперечив фон Браухіч, підводячи Мері до її дверей. — Добраніч, моя люба Маріє. Ви справді найчарівніша дівчина!
— Добраніч! — вона відповіла усмішкою на усмішку. — І дякую.
— Нам треба познайомитися ближче, — промовив фон Браухіч на прощання. Потім відчинив двері, вклонився, поцілував їй руку, обережно причинив за нею двері й потер у задумі руки: — Значно ближче.
Каррачола, Томас і Крістіансен посхилялися над записничками і квапливо писали. Власне, писали двоє — Крістіансен ще не зовсім оговтався після удару, і робота його майже не посувалася. Крамер, який стояв обік і про щось тихо розмовляв зі Смітом, дивився на них з цікавістю й певною осторогою.
— Здається, їм щось додає натхнення, — обережно промовив полковник.
— Вигляд розверзтої могили іноді примушує думати, — цинічно кинув Сміт.
— Боюся, що не цілком з вами погоджуся.
— Ви знаєте, чим будуть ці троє за якихось чверть години?
— Я втомився. — З голосу Крамера відчувалося, що він каже правду. — Прошу вас, не грайтеся словами, капітане Шмідте.
— Сміте! За чверть години вони будуть мерцями. І вони про це знають. Вони відчайдушно борються за кілька зайвих хвилин життя. Така собі марна спроба втекти від вічності…
— У вас напад лірики, капітане, — пробурмотів Крамер. Хвилину він походжав туди й назад, майже не звертаючи уваги на трьох чоловіків за столом, а далі спинився просто навпроти Сміта. — Гаразд, — промовив він зморено, — я справді виснажений. Та не про це мова. Що, на Бога, стоїть за всією цієї історією?
— Простота — це ознака геніальності, любий Крамере. Адмірал Ролланд, керівник МІ-шість, людина, без перебільшення, геніальна.