Поєдинок з абвером
- Автор: Ткаченко Андрій
- Год: 1980
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Політичної літератури України
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Поєдинок з абвером». Краткое содержание книги:
У ворожий тил направляється десантна група НКДБ УРСР. Вона успішно виконує завдання Центру і згодом виростає у чисельний загін, який веде розвідувальну і підривну роботу, спрямовану проти гітлерівців на території окупованої ними Словаччини.
Розкриваючи нові сторінки героїчної діяльності солдатів таємного фронту, автор показує, як гартувалось братерство народів у спільній боротьбі проти фашизму.
Ополудні загін Морського в районі словацького містечка Брезно перейшов лінію фронту і з’єднався з військами 7-ї гвардійської армії генерала Шумилова 2-го Українського фронту.
А наступного дня Кисловський і Артинський доповідали Морському, що завдання Центру виконано: 482 військовополонених угорців, об’єднаних у військову частину, переведено через лінію фронту. То був дуже ризикований хід: радянські розвідники вели колону угорців до фронту нібито для поповнення гітлерівських військ, що готувалися до оборони.
ШЛЯХ НА БАТЬКІВЩИНУ
Вихори пожеж і чорного попелу вже нуртували на вулицях столиці третього рейху. Задимленим Берліном хлопці з Підмосков’я, Сибіру, України та інших місць, яким випало пройти шлях від Волги і Кавказьких гір до Східних Альп і Берліна, вели незліченні колони полонених німців. Серед тих, що добровільно склали зброю, чи поміж тими, хто відлежувався в німецьких госпіталях, був і особистий уповноважений штандартенфюрера СС і шефа управління спеціального відділу «Зондерштабу-Р» Пайчера обер-лейтенант Рауль Шлезінгер.
Тамуючи в грудях біль тяжкої рани від осколка англійської бомби, Шлезінгер лежав на нарах того самого карлхорстського табору військовополонених, де не так уже й давно відшукав земляка Олександра Криворученка й, нарешті, через нього відновив утрачений зв’язок із своїм Центром.
«Як час і обставини змінили призначення табору і становище людей! Куди поділася зухвалість тих, що ще недавно вважали себе завойовниками Європи, знищували полонених в таких ось таборах? — розмірковував він, пильно вдивляючись в есесівських офіцерів у переповненому дерев’яному бараці. — Вони замаскувалися під рядових полонених, але навряд чи допоможуть їм солдатські мундири…»
У відчинене вікно, переплетене поміж гратами колючим дротом, вривалось яскраве світло квітневого ранку. Віддалік сіріла бігова доріжка іподрому.
Раптом в уяві Шлезінгера з’явилася постать дорогого, хоча й нерідного батька Карла Розе. Він любив його усім серцем, прикипів до нього душею, а надто відтоді, коли ось тут, на бігах Карлхортського іподрому вперше зустрівся з ним як з радянським розвідником. Смерть радиста була великою втратою для нього і не лише через те, що Розе — його названий батько, що виростив і виховав його. Карл Розе був розвідником-радистом і для нього найнадійнішою опорою.
Обер-лейтенант не став домагатися в адміністрації табору, щоб влаштували йому зустріч із співробітниками контррозвідки Радянської Армії. Поклав собі чекати своєї черги — виклику для допиту як полоненого.
Чекати довелось недовго, допомогли обставини. Якось вранці до бараку зайшло троє військових: майор, старший лейтенант і жінка-сержант. Жінка переклала на німецьку мову розпорядження майора: «Всім пораненим військовополоненим з відкритими ранами вийти з приміщення». їх виявилось небагато. Шлезінгера і ще сімох відвели до щойно влаштованого шпиталю. Жінка-лікар з утомленим, але напрочуд гарним обличчям, уважно й довго оглядала рану обер-лейтенанта. В цей час до кабінету зайшов санітар:
— Ніно Миколаївно, вас просить уповноважений «смершу»[7] негайно зайти до нього.
— Варваро, обробіть рану і накладіть пов’язку, я за кілька хвилин повернуся, — наказала лікарка медсестрі й вийшла.
Дослухаючись російської мови, розвідник ледве стримувався, щоб не заговорити: «Здрастуйте, брати і сестри! З великою перемогою вас!» Становище розвідника не дозволяло зробити цього.
Коли лікарка повернулась, а медсестра вийшла, Шлезінгер попросив:
— Лікарю, будь ласка, повідомте про мене негайно товаришеві, який щойно вас викликав. Мені конче потрібно зустрітися з ним.
Ніна Миколаївна здивовано подивилася на полоненого німця, що раптом так добре заговорив російською мовою, і викликала з сусідньої кімнати медсестру Варвару. Поглядом показала їй на пораненого і зникла за дверима.
Незабаром полоненого завели до кімнати, де за невеличким столиком сидів офіцер Радянської Армії.
— Обер-лейтенант абверу Рауль Шлезінгер! — чітко по-військовому відрекомендувався він майору.
Такий рапорт і тим більше російською мовою здався дещо незвичайним майорові Покровському, бо такі ж полонені, як Шлезінгер, намагалися приховати своє офіцерське звання, видавали себе за рядових солдатів. А цей відразу назвався не лише офіцером, а й абверівцем!
Покровський і Шлезінгер пильно дивилися один одному в очі, немов намагалися розпізнати чи пригадати, де і коли вони зустрічалася. В кімнаті запанувала тиша. Крізь вікно долинув шелест кучерявих лип та струнких сосон. Між сіро-золотистих стовбурів у далині вигравала сріблом річка.
7
«Смерш» («Смерть шпигунам») — особливий відділ у військах в роки Великої Вітчизняної війни.