Апгрейд для Всесвіту
- Автор: Билінський Владислав
- Год: 2004
- Язык: украинский
- Год: Джерела-М
- ISBN: 966-7831-85-Х
- Жанр: Социально-философская фантастика
Электронная книга - «Апгрейд для Всесвіту». Краткое содержание книги:
Тоді знайте, що справжня фантастика чекає на своїх героїв не у далекому космосі чи в фентезійних світах. Інколи вона живе поряд із нами: варто лише вийти за двері, подивитися під іншим кутом на звичні речі — і побачиш диво. А підмітивши це диво, треба зберегти його і не дати перетворитися на буденність.
Владислав Билінський — із тих небагатьох авторів, які вміють не тільки бачити, але й народжувати власні дивосвіти, напрочуд схожі на наший. В його творах захопливий сюжет природно поєднується із цікавими ідеями, а головне — з майстерним письмом. Фантастика від Владислава Билінського — жорстока, але поетична, і завжди гідна уваги справжніх цінителів жанру!
У просторі таку ж роль відіграють кванти гравітаційного поля. Гравітація, у певному сенсі, і є простором, а коли її занадто багато, виникають чорні діри, приховані від стороннього ока горизонтом подій. Горизонт подій — та ж Межа, яка ділить світ навпіл. Страхітливе тяжіння закритого світу тримає в тисках світло і дробить атоми речовини. Бар’єр часу набагато гуманніший: він може стерти пам’ять, але не перетворить того, хто йде, в розпечену плазму…
І тільки тут до мене дійшло, до чого він веде. І я — нечувано! — перебив лекцію, бо скрикнув. Я підхопився:
— Учителю, це правда?
— Чи можу я знати це?
— Отже, вони серед нас?
— Залежно хто…
— Як мені побачити? Як відрізнити того, хто йде попереду, від того, хто йде назустріч?
— Перестанеш бути дурнем — навчишся!
Він узагалі рідко відповідає на запитання. Йому більше до вподоби лекції читати.
— Учителю! Скажи: до чого тут мої сни?
— Недотяма! — зітхнув гуру. — Вчиш їх, учиш… Вихід у ментал звільняє тебе від клейма координат. Снам не потрібні підмостки!
І він спритним маневром вознісся думкою від горизонту подій до сутності Дао.
У Дао, як відомо, сутності нема і не може бути. Споконвічному не потрібні імена. Споконвічний не обтяжений образом. Йому пофіг, яким його побачать. Як, утім, і мені. Наставник вважав, що тут ми і спіймали якість: проявлена сутність Дао — пофігізм, а прихована — терпимість до будь-якого мислимого образу. Згадали ми про Ворота світобуття, про Нижній і Верхній світи, про Безодню, що прагне одійснитися.
— Пейзаж один, а полотен сотня. І на всіх різне. Аж дивно! — бурмотів я, вкладаючись. Хотілося спати. Нарешті я не боявся лягти і розслабитися.
— Нескінченність нескінченно описана. Конструктор або художник мусить зазирнути в безодню, щоб побачити в ній оте своє. Інакше йому доведеться все життя мчати нескінченною дорогою. З нікуди в ніщо — ти з цим знайомий?
— Як і ви, Учителю… Побачити своє? Як?
— Вилучити з ланцюга ланку. Вивести з ряду розбіжності безконечний член…
Математика — наука образна. Іноді — аж надто. Цього я витримати вже не зміг. Заснув під монотонне бурмотіння гуру:
— «Зустрічаюся з ним — і не бачу обличчя його; іду вслід за ним — і не бачу спини його»…
— Спи, Франце, — шепотіли стіни, — спи і не забувай, що спиш.
Як і було обіцяно, я прийшов туди сам, і прийшов необтяжений зайвими речами. Ні рамки, ні маятника, ні стрілялки — навіть ножа не прихопив.
Як і було обіцяно, на верхній сходинці сходів лежали ключі. Досить важка зв’язка. Звичайних, якими в замках колупаються, і величезних, бронзових — такі гіганти підійшли б до фортечних воріт.
Як і було обіцяно, Круг Входу, прикритий дірявою мішковиною, був обведений крейдою. Це у світу така слабина, — підказав мені крізь вервичку снів невидимий Наставник, — усе немовби справжнє, але крізь усе стирчить чуже; таких місць на Землі ціла купа.
Фанерна перегородка, незрозуміло для чого споруджена на запилюженому горищі, не мала зворотного боку: хоч як не встань, хоч як не підійди, вона залишалася просто перед тобою. — Це топопат! — заявив гуру. — Знай же: топопат, що його ти зриш, становить локальну топологічну патологію, суть якої — обман очей людських. Вона чомусь завжди з’являється на нашому шляху. Але тобі не страшно, ти ж бо спиш.
Я потицяв у топопат ключем, найбільш непримітним з-поміж усіх, уловив пружну піддатливість фанери. Вставив, повернув… Опа-на! Справжній хлоп завжди зможе! Перегородка почала зміщуватися набік, відкриваючи оку ошатну світлицю з різьбленими узорами на стінах. В ній — нікого. Де Поводир? Чого шукати, куди йти? Світлиця ж бо колишеться, як дно річкове. Змінюється на очах. Та й виходу не видно. А я уже ввійшов. Попався!..
Сильце розуму й засліплення очей, — туманно прокоментував мої думки Наставник. — Божа пастка.
Я пройшовся вздовж стін. Раптом закрутилася голова. Карусель, прискорюючись, відкидала мене назад. Втриматися не вдалося, і я провалився плечима в порожнечу, у спеку і вуличний гамір.
Як усе-таки просто влаштовані Двері!
Якийсь чмир стояв на тротуарі й ставив перехожим дурні запитання. Його аж сахалися. Босий, з голими ногами, у глухо застебнутому тісному плащі, під яким, здається, нічого не було. Бомж, який спустив усе до нитки.
Літній добродій вухастої зовнішності змахнув з обличчя піт і відповів:
— Пити менше треба, чудику! Ім’я своє забудеш! Сьогодні сьоме липня двотисячного року.
Ось так. Прицільно. З миттєвості у миттєвість. Ура! Ми перемогли! Машина часу діє!