Світло в серпні

Джо не сподівався побачити її знову, адже любов молодих людей потребує для поживи не більш як крихту надії та прагнення. Мабуть, він сам не менш здивувався зі свого вчинку й з того, що цей вчинок значив і показав, ніж здивувався б Мак-Ічерн. Це сталося в суботу, цього разу навесні. Нещодавно йому минуло вісімнадцять. Мак-Ічерн знову поїхав зустрітися з юристом. Цього разу підготувався.

— Я пробуду там годину, — сказав він. — Можеш походити, оглянути місто. — І знову задивився на Джо пильно, оцінювально; як і тоді, з легким роздратуванням справедливого чоловіка, змушеного шукати золоту середину між справедливістю й здоровим глуздом. — На, візьми, — сказав він, відкривши гаманець і вийнявши десятицентову монету. — Але не витрачай її відразу ж, щойно знайдеш першого-ліпшого, хто схоче взяти. Дивна річ, — зі злістю наголосив Мак-Ічерн, дивлячись на Джо, — тільки тоді навчишся цінувати гроші, коли навчишся їх марнувати. Щоб ти тут був за годину.

Джо взяв монету й пішов до ресторану. Навіть не поклав її в кишеню. Вчинив так без ніякого певного наміру, майже мимохіть, ніби діями керували ноги, а не голова. Як дитина, стискав у кулаці гарячий маленький кружечок. Відчинивши запнуті сіткою двері, він незграбно ввійшов, спіткнувшись на порозі. Білява буфетниця (наче й не поворухнулася за цих шість місяців, наче ні пасма не торкнула в жорсткій лискучій латунній зачісці, навіть сукні не змінила) споглядала на нього з-за коробки з сигарами. Спостерігали його з дальшого краю чоловіки в капелюхах набакир, із цигарками в зубах, пропахлі перукарнею. Був з ними і власник. Джо помітив, побачив його вперше. Як і всі, той чоловік мав на собі капелюх. Як і всі, курив. Не дуже високий, не набагато вищий за Джо, тримав цигарку в кутку рота, немовби для того, щоб не заважала вести балачку. Від цього чоловіка, що скоса поглядає крізь звивистий димок цигарки, ні разу не торканої пальцями, аж поки вона, догоріла, вилітає з плювком і затирається під закаблуком, Джо перейме одну з таких звичок. Але не тепер. Це буде пізніше, коли життя так прудко закрутиться, що прийняття заступить собою пізнання та пересвідчення. А тепер юнак просто дивився на чоловіка, що сперся на шинквас із того боку, в брудному фартусі, почепленому так, як грабіжник із великої дороги міг би не надовго почепити фальшиву бороду. Прийняття настане згодом, разом із усією наругою над легковірністю: ці двоє — буцім чоловік і жінка, цей заклад — буцім ресторан, з привізними одна за одною офіціантками, які невміло розносять тарілки з найдешевшими й найпростішими наїдками, — аби тільки виправдати назву закладу; і сам він сприймає, бере, всотує все під час свого короткого й буйного дозвілля, у наївному, захопленому зачудуванні, неначе молоденький жеребчик на потаємному пасовищі втомлених, тяганих кобил, — сам своєю чергою жертва безіменних і незліченних чоловіків.