Слiди на дорозi

Мій новий командир роти не був поганою людиною. Навпаки, на тлі інших покидьків він виглядав найбільш прийнятним. Але мав величезний недолік: він був м’якою людиною. У колективі офіцерів я ніколи не бачив, щоб він комусь суперечив чи щось грубо говорив, навіть офіцерам, які були у нього в підпорядкуванні, наприклад Пузатому. Більше того, збоку здавалося, що це Зампотех, Пузатий, Опудало і Старшина рулять підрозділом, а не він. А він лише відповідає за роту перед вищим начальством. Коли шакали у його присутності намагалися збити за зальоти або, як з мене, за стрибок, гроші чи пиво, він лише мовчав і ніяково посміхався.

Із самого початку він до мене ставився абсолютно нормально, але з часом, бачачи ставлення до мене інших офіцерів роти, він також почав вважати, що я повний нетяма.

Загалом невдоволення до мене з боку начальства полягало нібито в тому, що я не відповідаю своїй посаді й не виконую своєї роботи. Та, так і було. Я став дуже аморфним. Інколи у мене з'являлося прагнення щось зробити, але через кілька тижнів траплялося щось таке, що мене обламувало, і я знову просто плив за течією. Виправдань тому я можу згадати безліч. Наприклад, мене посадили на машину, в якій я взагалі нічого не розумів, і сказали: «На. Ремонтуй. Там на столі книжка з ремонту». У книжці я нічого не зрозумів, навіть після телефонної розмови з моїм дядьком. Що таке патрубок, хомут, ресора? І в мене опустилися руки. Щоразу, коли в роті організовували водіння, мене ставили в наряд. Внаслідок цього проблема стала зачарованим колом: коли була можливість попрацювати з машиною разом із досвідченішими колегами, мені через недосвідченість давали найтупішу роботу, досвіду я знову не отримував, і наступного разу мене знову ставили в наряд або на тупу роботу. Поступово я став заручником образу нетями і невиправного ледаря. При цьому не робив ніяких кардинальних дій, щоб змінити ситуацію. Ось у цьому й була моя провина і моя слабкість.