За п’ять кроків до кохання
- Автор: Липпинкотт Рейчел, Дотри Микки
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-617-12-6605-6 (fb2)
- Переводчик: Дарья Петрушенко
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «За п’ять кроків до кохання». Краткое содержание книги:
Зі сміхом опускаюся на теплу канапу, хоча моє серце після цієї бурхливої ночі досі ширяє десь у милях над лікарнею.
У двері стукають, і я ривком прокидаюся зі своєї дрімоти в незручній позі в жахливому зеленому кріслі біля вікна. Сонно потираю очі, беру телефон, мружусь на екран. Уже перша година, що пояснює три мільйони повідомлень від Каміли, Мії та По з питаннями, як усе пройшло минулої ночі.
Минулої ночі.
Від думки про це я всміхаюся, відчуваючи, як мене накриває хвилею щастя. Уставши, човгаю до дверей і відчиняю їх, збентежена, бо за ними нікого немає. Дивно. Тоді я дивлюся вниз і бачу на підлозі молочний коктейль із кафетерію, а під ним записку.
Нахилившись, підбираю їх і з усмішкою читаю:
«По каже, ти любиш шоколадний. Ванільний явно смакує краще, але я не зважатиму, бо люблю тебе».
Навіть не полінувався намалювати карикатурний п’єдестал, на якому ріжок ванільного морозива здобуває золоту медаль, перемагаючи шоколадне й полуничне.
Зі сміхом я видивляюсь у коридор і бачу Вілла під дверима його палати, в масці й рукавичках. Він опускає маску й корчить гримасу, коли з-за рогу з’являється Барб. Підморгнувши мені, відчиняє двері до себе й хутко зникає в кімнаті, доки вона не помітила його.
Ховаю молочний коктейль і записку за спиною, почепивши на обличчя широку усмішку.
— Доброго ранку, Барб!
Вона відриває очі від медичної картки пацієнта й з підозрою дивиться на мене.
— Уже день.
Я киваю, повільно відступаючи в палату.
— Так, звісно. День.
Роблю жест вільною рукою.
— З усім цим снігом, знаєш, важко зрозуміти… яка зараз пора доби.
Я закочую очі й зачиняю двері, доки не бовкнула ще більшої дурниці.
Решту дня ми поводимось тихо й сумирно, щоб не збурювати в Барб нових підозр. Навіть не ризикуємо спілкуватися скайпом чи надсилати повідомлення. Я влаштовую велику виставу з перестановками у своєму візку для ліків, таємно підсовуючи записки під двері Віллу щоразу, як виходжу в коридор поповнити запаси.
Вілл із десяток разів вирушає до торговельного автомата, і його відповіді надходять із кожним новим пакетом чипсів чи шоколадним батончиком.
«Коли побачення номер два?» — пише він, і я всміхаюся, кидаючи погляд у записник, у те, над чим працювала цілий день.
Мій план його завтрашнього дня народження.
Розділ 20
Вілл
Я сонно дивлюся з краю ліжка, як мати сперечається з докторкою Гемід. Наче крики про це якось допоможуть змінити результати моїх аналізів. Жодних змін від цевафломаліну немає.
Не найкращий подарунок до дня народження.
— Може, негативна взаємодія лікарських препаратів? Щось, що не дає новим лікам діяти як треба? — з несамовитими очима випалює вона.
Докторка Гемід глибоко вдихає, хитаючи головою.
— Бактерія в легенях Вілла глибоко колонізувалася. Проникнення антибіотиків у тканини легень вимагає часу для будь-яких ліків.
Вона вказує на мою денну крапельницю цевафломаліну.
— Ці ліки не виняток.
Мати глибоко вдихає, вчепившись у край мого ліжка.
— Але якщо вони неефективні…
Тільки не знову. Я більше нікуди не поїду. Я встаю, обриваючи її на півслові.
— Годі! Все скінчено, мамо. Мені вже вісімнадцять, пам’ятаєш? Я більше не поїду ні до яких лікарень.
Вона обертається й дивиться на мене, і я бачу, що вона готова до цієї миті. Її очі сповнені гніву.
— Пробач, що псую тобі розвагу, намагаючись не дати тобі померти, Вілле! Найгірша мати року, так?
Докторка Гемід повільно задкує до дверей, розуміючи, що це сигнал забиратися. Я знов переводжу погляд на матір і гнівно зиркаю на неї.
— Ти ж знаєш, що для мене все скінчено, так? Ти лише все погіршуєш. Жодне лікування мене не врятує.
— Чудово! — випалює вона. — Припинимо лікування. Припинимо витрачати гроші. Припинимо боротись. І що тоді, Вілле? — вона розлючено дивиться на мене. — Ляжеш на тропічному пляжі, і нехай тебе приплив забере? Щось дурне та поетичне?
Вона впирає руки в стегна, хитаючи головою.
— Вибач, але я не в казці живу. Я живу в реальному світі, де люди розв’язують свої…
Її голос змовкає, і я роблю крок до неї, підіймаючи брови, закликаючи її договорити.
— Проблеми. Ну ж бо, мамо. Скажи це.
Це слово — вінець усього, чим я завжди для неї був.
Вона повільно видихає, і вперше за довгий час її погляд м’якшає.
— Ти не проблема, Вілле. Ти мій син.
— Тоді будь мені матір’ю! — викрикую я, і в очах червоніє. — Коли ти востаннє була нею, га?