Межник, або Всесвітнє Свавілля. Ч.1. На грані світла й тіні
- Автор: Денисенко Олександр
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Грані-Т
- ISBN: 978-966-465-288-6
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Межник, або Всесвітнє Свавілля. Ч.1. На грані світла й тіні». Краткое содержание книги:
Потім Марко запримітив промінь, що крізь прочинені двері тягнувся з вітальні, де завмирала стара, до його спальні, і вдарив по ньому рукою. Долонька відскочила чи то від променя, чи від чогось іншого, і малий скривився від болю.
У цьому місці реакції Сані Василівни на побачене були достеменно такими, як і у десятків тисяч звичайних наших бабусь і дідусів, коли вони, приневолені самотністю, дивляться по телевізору фільм чи серіал і починають його коментувати. Так трапилось і з бабою Хвостик. Вона заговорила. І це вже був не вигук «Ах!» чи «Ой!», а ціла репліка, і звучала вона так:
— Так от який ти, Рисочко?!
— А так, чи не так
Неси свій знак, лайдаку!
Тінь і світло покинь!
Тільки сам не загинь! — ніби навмисно дражнячись, відповів старій у зображенні минулого Марко і ступив з бильця лівою ніжкою в повітря простісінько перед собою.
— Їй-Яскре! — скрикнула баба Саня і сплеснула від здивування й остраху руками. Не знати, чого вона злякалася більше: чи того, що малий заговорив надто рано, всього лиш в чотири місяці, ще й склав хитру пісеньку, чи того, що Рисочка зараз може впасти.
Але він не падав. Він ішов по межі між світлом від променя й чорною смугою затіння, що падала від лутки вікна в кімнату саме в напрямку крісла-гойдалки. І там, де його ніжка ступала в повітрі, пасма світла змішувалися з тінню і ніби тяглися за його ногою.
— Невже він посланець Безмов…?! — прохопилося у старої, але вона схаменулася і затулила на півслові рота.
Знатниця над знатницями Саня Василівна Хвостик, що вже проіснувала понад мільйон обертів Землі довкруж Сонця, була приголомшена. Вона чула від Велительки Скалки, що таке може трапитися з людською дитиною наприкінці світу, але не думала, що доснує свій, хай і безмірно довгий вік, щоб таке побачити. Хлопець, бавлячись, ішов по грані між світлом і тінню. Себто, він розрізняв ту межу. А це означало, що він учував те, що не підвладне ані світлозорим, ані посутенілим. І від цього Сані Василівні, яка вже згасала, Яскр лиш один знає скільки останніх обертів Землі, знову стало студенно, як у холодильній камері. Вона навіть останній верхній ґудзичок халату застебнула. І захукала в долоні, щоб їх зігріти.
А хлопець у зображенні подій чотиримісячної давнини, далі намацував обніжок між світлом і тінню, і йшов, йшов, підступав усе ближче й ближче до неї, тієї іншої Сані, що завмирала. Здавалось, іще кілька кроків, і він таки дістанеться до її крісла-гойдалки. Та раптом гульк — і малий зник. Хвостик відмотала ногою спогад назад і, уповільнюючи його, знову крутнула уперед. Хлопчик справді немов щез за невловиму навіть для неї, нелюді, долю секунди. Стара тільки встигла розгледіти за коротку мить дуже-дуже вузьку, як павутинка, щілинку між світлом і тінню.
— Ні! Ні! Ні! Це неможливо! Цього не може бути! Таке було Яскр-зна скільки обертів Землі довкруг Сонця тому! І один лиш раз! Коли нас вигнано було із Світіні! — вигукнула вже зовсім розгублена Саня Василівна й заметушилася по хаті, забуваючи ще раз плюнути, щоб вимкнути зображення свого минулого. Вона враз спинилася і промовила, широко розкриваючи очі, схожі на блакитні осердя вогню: — А може, він правду каже, мій… Риз?..
А між тим, у площині зображення знову, немов із повітря, вигулькнув Рисочка, реготнув, став навкарачки і поповз у напрямку до завмираючої у своєму минулому баби Сані. Старенька знову прикипіла до рухливого зображення і забула, що вона споглядає не реальність, а лише відтворений нею самою відбиток її ж минулого. Від неймовірного збурення учувань, яке майже ніколи не трапляється зі світлозорою нелюддю, вона замахала в бік хлопця рукою, немов відганяла його, як ґедзя чи оскаженілого чмелика. Найцікавіше, що та Саня, яка перебувала у відтворенні давніших подій і спостерігала за Рисочкою, котрий повз до неї, точнісінько так само завихала руками в повітрі, хіба що підводилася з останніх сил, завмираючи у своєму кріслі. Але їй забракло сил, вона схопилася за серце, де в неї вже згасав вогняний вузол, зігнулася в дугу і завмерла. Плед сповз з її колін і упав на підлогу. Права нога старої задерлась, як у футболістки, і ясно-барвінковий капець відлетів у куток кімнати під грубу. Інший лишився теліпатися в Сані на носку. Надмірний шквал почуттів забрав останні сили у Хвостик, і вона, здавалось, відійшла насправжки. Обличчя-вареничок зробилося чорним, немов пшеничне борошно перетворилося на гречане, пальці видовжилися і стали схожими на обвуглені гілочки. Баба ще раз зітхнула і завмерла…