Вогонь і кров

Потім я з усім затишком займався своїми справами, читав або розважався часто геть дитячими іграми на кшталт полювання на мишей, щоб убити час до вечірньої зорі. Так, наприклад, я виставляв декілька порожніх пляшок, мов кеглі, і потім намагався збити їх англійською гранатою Міллса, так що при кожному потраплянні вони дзвеніли, наче розбита вітрина. Або ще я робив з пороху, запалу освітлювальної ракети та паперу маленькі петарди. Коли вони бухкали надто гучно, вічно мовчазний Шюддекопф, як розбуджений кріт, із докором висовував свою голову з бункера, де він намагався поспати після обіду.

При заході сонця, коли важкі снаряди розривалися десь у тилу і над хмарами пилу між позиціями кружляв останній літак, я робив короткий обхід окопів, у яких починало прокидатися життя. Брязкав посуд, і підіймалися перші нічні пости. Тепер ми говорили тихіше та обережніше, не тому що нам щось загрожувало, а тому, що до цього часу пильність була вже в нас у крові. Все було в порядку; я прямував назад до бліндажа, щоб написати вечірнє зведення.

Час повідомлень тут був зручним. На інших позиціях ми мусили щоденно надсилати чотири зведення, у тому числі два вночі. Я згадав про одного старого вояка, який особливо дратувався через це. Зараз він вже кілька років в англійському полоні. Одного разу вночі він сів та записав: «Від неприятеля нічого нового. Тільки гарчить кулемет. У бліндажі командира роти тихий дзвін келихів».

Коли ставало так темно, що годі розрізнити навіть стіну окопу, з’являвся Шюддекопф із мискою. Часто дорогою він потрапляв під вогонь, але все ж він жодного разу нічого не розплескав, адже належав до тих, кого цим неможливо збентежити.

Після вечері я підіймався на дах бліндажа, біля якого чатував вартовий, і ще раз вдивлявся в темну далину. Танець трасуючих куль був у самому розпалі, бухкав кулемет, і рій куль гостро та різко свистів у траві. Траншеї наповнювалися людьми, що кудись бігли; ніч загрозливо нависала над землею. За старою звичкою, я шукав у небі мого яскравого друга, Оріона — що ж, сподіваюся, що побачимося знову вже взимку. Я ішов униз, лягав на лавку, падав на солом’яний матрац і натягував покривало на голову, щоб захиститися від землі, що осипалася, та комах.

Починався полохливий сон, населений примарними образами, які можуть снитися тільки в такому місці. Час від часу я прокидався, чув високо в небі співочий літ куль та важкі глухі розриви в ночі. Може, там проривалася з боєм колонна з боєприпасами, а може, обстрілювали якусь позицію. Я скручував собі цигарку й оглядав цю глуху діру, цю маленьку, закинуту нору в землі, чиїх стін я міг торкнутися витягнувши руки і яка була освітлена тільки мерехтливим блиманням свічки. Але назовні в цей час було страшно й небезпечно, у цьому полі, над яким війна випасає свої втомлені табуни. І хоча це крихітне темне гніздо теж лежало посеред рівнини зовсім беззахисно та перебувало під загрозою, все ж я у ньому відчував себе у безпеці, оскільки це було єдине місце, яке слугувало мені домівкою. І тому пізніше я навіть пошкодував, що застрелив цю маленьку мишу; я би залюбки слухав знову її шурхіт і фиркання.