Можливість відповіді
- Автор: Росоховатский Игорь Маркович
- Год: 1986
- Язык: украинский
- Год: “Молодь”
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Можливість відповіді». Краткое содержание книги:
Я вражено й захоплено дивився на цього напівдикуна, схиляючись перед його героїзмом, а він поглядав на мене з пошаною і страхом, боячись покарання. Усвідомивши комічність ситуації, я усміхнувся, і, підбадьорений цією усмішкою, він насмілився спитати:
— Великий боже, прощаєш мене?
— Ти вчинив розумно, — відповів я і поклав йому руку на плече. — Можеш сказати про це своїм одноплемінцям.
Він не зволікав. Його ближні одразу ж скликали на галявину всіх дорослих людей племені, і вождь, стоячи поряд зі мною, оголосив їм волю бога: відтепер юнаки можуть одружуватись не тільки з імпунками, а й з дівчатами інших племен.
Я спостерігав за результатами своїх вчинків і мимоволі згадував легенду, записану на золотому дискові і табличках. “А хто ж був бог Аамангуапа, — думав я, — котрий жив на дні моря і навчив вирощувати плоди, будувати житла, лікувати? Чи не повторюю я чиїсь вчинки, справи, чи не обростуть і вони легендою, і вчені сперечатимуться про бога Еламкоатля, сушитимуть голови над загадкою його появи?”
Мимоволі спадали на думку й інші загадки, що краяли мені душу. Але як ми можемо розгадувати таємниці, пов’язані з іншими людьми і часом, якщо неспроможні проникнути в таємницю власного життя?
Я згадав жінку, вдову вченого, котру, як мені здавалось, я знав ще до першої зустрічі з нею. Що об’єднує нас, чому я не можу забути її?
Невиразна картина виникла з глибин моєї пам’яті: берег теплого моря, я і вона на надувному матраці. До нас хтось повільно йде, грузнучи в піску. Це — Михайло Дмитрович. Він щось говорить, сміється… Бузкового кольору хмари, розжарені по краях до сліпучого блиску, мчать на мене, тужавіють у польоті. Страшні їхні зубчасті грані. Вони пробивають захисну плівку, і в мене з’являється нове, не звідане раніше почуття, ще болючіше, ніж почуття самотності, яке часом так мучить і заважає спокійно думати…
Де зараз Людмила, що з нею? Мені так захотілося її побачити, що я не витримав — зосередив енергію в першому і восьмому акумулюючих органах, настроївся на її хвилю і крізь клуби туману побачив руки, що піднімали тонку тканину. Людмила роздягалася, готуючись до сну. Ямка на правому плечі здавалася фіолетовою, смугляві округлі коліна затяглися мерехтливим серпанком…
Мені довелося урвати сеанс зв’язку. Пляму світла — вхід до печери, де я перебував, — закрила тінь. Це з’явився вождь.
— Великий Еламкоатлю! Мисливці вистежили велике стадо антилоп. Ходи з нами — тоді полювання буде вдалим…
Я не міг відмовитись.
Вузенькою стежкою ми ввійшли в ущелину, а поминувши його, опинились у долині. Тут на нас чекав один із загоничів. Він звернувся до вождя, показуючи рукою в той бік, де було стадо.
Вождь сказав кілька слів своїм людям, і вони, пригнувшись, тримаючи списи й дрюки напоготові, сховалися в густій траві. Ми рушили за ними
Місце засідки обрали так, щоб вітер дув у наш бік. Мені здалося, що я чую гавкання і виття.
— Собаки? — тихо запитав я вождя. Він закивав головою, шепнув.
— Вони полюють разом з нами.
Незабаром відкрилося дивовижне видовище — спільне полювання людей і диких собак. Загоничі й звірі гнали стадо антилоп. Гавкання, тупіт, крики наближались, наростали. Шалено пульсували сотні сердець, скорочувалися м’язи, текла слина по висолоплених рожевих язиках, залози щедро виділяли в кров адреналін. Запах поту, пилюки, крові. Лють, страх, радість, азарт.
Мене почало лихоманити. Кололо у вухах. Перед очима замиготіли кольорові кола. Довелося відключити кілька приймачів.
Виключити логічні приймачі мозку я не міг, хоча абсурдність того, що відбувалося, пригнічувала свідомість, навалювалася, притискала до землі, на якій робилося щось незбагненне, вкрай жорстоке. Одначе іменувалось воно “законом природи”. Живе полювало й розривало на шматки живе, шматки м’яса і бризки крові летіли в густу траву.
Здійснювався закон економії і обмеження в обмеженому світі — живе виживає за рахунок живого, живе живиться живим. Міра жорстокості, якій людина не придумала назви, бо не наважилася її оцінити повною мірою і прийняла як неминучість. А що їй іще лишалося?
І тут мені стало соромно. Я знову не викликав вчасно з пам’яті слова Михайла Дмитровича, я погано подумав про людину, не врахував, що навіть у цьому світі, навіть з цією програмою природи вона вже давно почала переглядати й відкидати її — спочатку відмовилася від канібалізму, перестала їсти собі подібних — те, що природним чином роблять багато тварин, виконуючи приписи матері-природи…
Продовжуючи розмірковувати над цим, я відключив слух, щоб не чути передсмертних хрипів і стогонів, переможних криків мисливців, виття і чавкання собак…
Наступного дня до мене прибіг Касіт, син вождя.
— Великий Еламкоатлю! В лісі з’явилися злі боги. Вони зустріли одного з наших мисливців і забрали з собою.
— Навіщо він їм? — я не приховував недовіри.
— Цього не знає ніхто. Але Рап бачив: вони зв’язали Мапуї руки мотузком і повели…
— Де твій батько?
— Батько з воїнами йде по сліду богів. Що вони зроблять з Мапуї?
— Цього я поки що не знаю. Але спробую дізнатись. Ходімо.
— Ти сильніший! Ти переможеш їх! — без найменшого сумніву вигукнув Касіт.
Невдовзі ми наздогнали “богів”. Вони рухалися ланцюжком: передній прокладав дорогу, останній робив зарубки на деревах. Імпуна Мапуї вів на мотузку довгов’язий молодик у корковому шоломі з припасованою до нього протимоскітною сіткою.
Я помітив похитування гілок обіч довгов’язого. На мить з кущів визирнув вождь. Він подав якийсь знак полоненому. Та Мапуї, видно, був дуже пригнічений подіями, щоб як слід зорієнтуватися. Він підняв руки, показуючи, що вони зв’язані. Тієї ж миті один з “богів” полоснув по кущах з автомату. Почувся крик болю, тріск гілля: це кинулись навтіки вождь і його люди.
— Біжи! — прошепотів я Касіту, а сам розсунув перед собою гілки і вийшов назустріч “богам”.
В лице мені дивилося дуло автомата, а в спину впиралося щось тверде.
— Раджу не рухатись! — промовив чоловік, немолодий, із стомленим обличчям, що нагадувало батькове: високий, у зморшках лоб, трохи випнуте вперед підборіддя, глибокі складки в куточках рота. Псували його лише великі темні окуляри на хрящуватому носі. Голос приємний, добре поставлений, і навіть у даній ситуації слово “раджу” пролунало природно і без погрози. Зовні спокійний, ошатний, плямиста маскувальна куртка сиділа на ньому гарно, наче смокінг, пошитий у модного кравця. Вдруге блиснули скельця окулярів — він роздивлявся мене з ніг до голови, ледь розсуваючи в усмішці вузькі тверді губи.
— Ви з людей Шакала?
— Що це означає? — спитав я і настроївся на його хвилю. Ні, він не був спокійним.
— Прошу, обшукайте його, — кинув він комусь у мене за спиною, і я збагнув, хто в цьому гурті “богів” головний.
Грубі руки обмацали мене, полізли в кишені…
— Ось що я знайшов, Кеп.
Той, кого назвали Кеп, обережно взяв футляр з набором інструментів.
— Цікаво було б знати, що в ньому, — звернувся він до мене.
— Це головним чином хірургічні інструменти, — відповів я, відкриваючи футляр.
— Ви лікар?
Кеп не дочекався моєї відповіді й додав:
— Якщо так, то дуже доречно. У нас хворий. Коротуне, покажи, будь ласка, свою ногу.
Кремезний молодик витяг з рота недопалок, зім’яв його і щиглем послав у кущі. Тільки потім, кривлячись, підкотив холошу й заголив опухле коліно.
Я торкнувся пухлини, і він зойкнув від болю.
— Потерпи секунду, — сказав я і провів по нозі аретомом. — От і все.
— Ви не різатимете пухлину? — здивовано спитав Кеп.
— Вона зараз розійдеться.
На обличчі Коротуна з м’яким дитячим ротом і носом-гудзиком виникла недовіра, яка скоро змінилася на радісний усміх.