Солодка Даруся
- Автор: Матиос Мария Васильевна
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Літературна агенція "Піраміда"
- ISBN: 966-7188-98-1
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Солодка Даруся». Краткое содержание книги:
Намагання письменниці «поправити всесвітню несправедливість любов'ю» (за Лесею Українкою) чи «здолати людство шляхетністю душі» (за Ніцше) створюють галерею художніх образів і символів, що дуже точно вписуються в споконвічні цінності людського духу, уявлень про мораль та порядність. Глибокий психологізм, складний сюжет за принципом «реверсу» та розкішна мова створюють надзвичайно привабливе прозове полотно.
Наповнена свіжою, природною українською мовою, не просякнута міським смогом (хаос, цинізм, постмодернізм…), ця книжка не примушує захлопнути її від першого прочитаного абзацу. Викликають увагу і співчуття її герої — мовчазні, втомлені підступами долі ґазди, які живуть своїм відокремленим від всього світу життям і не скоряються занепаду, який закономірно приходить до їх тісних осель та задушених непохитними стародавніми звичаями громад. Заглиблюючись у душу селянки, яку всі люди на селі вважають божевільною і кличуть для пристойності «солодкою», читач мимоволі починає поважати нехитру філософію «інакшості»: дивак не гірший за інших, але має терпіти лише образи від своєї незвичайної долі.
Книжка Марії Матіос «Солодка Даруся» — це, насамперед, мовний виклик дистильованій макулатурі, що заполонила книжковий ринок. Це — українська історія 30–х — 70–х років минулого століття в її буковинському і галицькому ареалах.
«Драма на три життя», як визначила жанр «Солодкої Дарусі» сама письменниця, — моральне застереження—забобон про те, що історія і кожна окрема людина за всіх часів і режимів пов’язані одною пуповиною, а гріх і його спокута — явища майже осяжні, матеріальні.
- Так то так, але правдивий Довбуш мав не одну любку…
- Нібито ви у Довбушевих любках були, шо знаєте, скілько він любок мав…
- Була — не була, але ґаліціяни ліпше знають про свого Довбуша, а в мене чоловік був з Ґаліції, то розказував мені всяке, покійник.
- Ніж розказувати вам усяке, ліпше був би вам май діточок більше наклепав, кумко, то не думали би'сьте тепер, хто вам має очі закрити, коли ваш час прийде…
- Боже—Боже… яке страшне якесь прокляття було на цій сім'ї і ніхто не знає, яке, свахо…
- То не прокляття. То час такий був. Хіба тут одного Михайла переїхали, як фірою? Хіба його одного заставили іти проти свої волі і одні, і другі? Але мовчать люди — дотепер бояться… декому й невигідно правду згадувати. А про вмерлих легше говорити, бо знають, що нема кому заступитися за них, та правдиву правду сказати. Німа Даруся не дуже велику правду скаже… Був один розумний, що правду казав — Іван Цвичок. Та нема Цвичка. З їли Цвичка без олії.
- Хрестіться, дітво, рано і у вечір хрестіться, та просіть Бога, аби вас обминула така тяжка судьба. Ви тепер ні в що не вірите. І нічо не розумієте. А я вам на прикладі скажу, що старих людей треба хоч коли—не—коли слухати. Видите, ця хата з самого початку була проклята, і проклятими лишилися ті, хто жив у ній. Дивіться, яку тяжку смерть мав Михайловий тато. Усе життя сплави по воді спускав, а сплави його життя забрали. А мама? І мама проклята. Хоча брехали на неї люди. Михайлова мама — чесна жінка була. Наговорили на неї. Зависть усе зробила. Людська зависть — гірше, як слабість. Ото людська зависть усе й зробила. Ціла фамілія на пси зійшла. Ні добра, ні дитини, ні гаразду. Ніц нічого… Одна нещасна німа Дару ся, що за всіх відбуває гріхи на цему світі, сирота.
- Видите, Аннице, мені ще моя мама розказували, дай Боже здоров'я її згадувати, що Дарусина мама порушила звичай одразу по шлюбі. Вінчана жінка повинна зітнути свій волос по шлюбі. Жінка, що має чоловіка, — то не дівка, що вона розплітала косу, а Михайло, вповідали старі люде, чесав її, як дитину. Маєте вже вам гріх. А гріх — то спор із Богом. Бог мусив колись розв 'язати цей спор із собою. Вона перед хати стояла з розплетеною косою, як відьма, а він коле дрова й усміхається.
- Діправди, правду кажете, кумко Маріко. Вона спорила з самим Богом. З непокритою головою часом по селу ходила.
- Але, жінки, до церкви непокритою не ходила.
- Але ж спорила з Богом!
- Щось тобі, дочко таке розкажу, що нікому ще не казала. Але скоро буду вмирати, то мушу виговоритися. Пам 'ятаєш, уже тому є пару років, як бездітна Калинячка вмирала? Мучилася перед смертю страшно — спокійнитися ніяк не годна була. То також: все гріхи. Людські маєтки не давали їй легкої смерти. Як забирали перед войною людей із села у світ, то вона в усіх коморах ревізію робила — і понабирала, як бідний на Великдень коло церкви. А то ж маєтки проплакані. Їхні господарі мало хто назад вернувся. Усі там у світах смерть свою познаходили, а кому й вертатися не можна було, а вже як було можна — то не було кому. Калинячка своїх дітей не мала, то взяла вона собі годованку. І що ти думаєш, дочко? Калинячка годованці чужі — крадені — сорочки у віно дала, думала, що люди забули, чиї то сорочки. Люди, може, й забули. Але Бог усе видить і все пам'ятає. То та годованка—приймачка скидала всі свої діти ще до трьох місяців, як кобила неугодного йому вершника. Гріхи за не свою маму відбувала. І тоже вийшла порожна, як діряве відро, вік свій доживати.
А Калинячка, покійниця, тогди і мене на то дурне підбивала. Каже, ходім, товаришко, а ми собі замолоду удвох товаришували, ходім та заберемо лиш сорочки. Однако їх ґаздині не вернуться. Ніхто й знати не буде. Там такі, каже, сорочки, а хустки, Боже праведний, — трьох любчиків ще до завтра будеш мати. Але мені Бог дав розум не піти… Та й любчиків мені не треба було.
- … О, що ті маскалі лиха межи людьми наробили, най Бог боронить!
- Всякої було, кумко… І добро, і лихо робили. Я то ще пам 'ятаю, яку сороковім році прийшли перші маскалі.
Кумко, скажу вам по секрету, бо я вже стара, то можу тепер усі секрети розказати… То скажу вам, кумко, що так ті маскалі файно наших жінок просили, що легше було їм дати, як відказати. І що ви думаєте — ми давали потрохи, бо свій так файно не запросить.
- Що правда — то правда. І мене не один просив, але таки упросив лиш один. А другі маскалі, ті, що прийшли уже по войні, вже май просили менше. Вони більше пужали наших жінок сибірями… І що мали робити бідні жінки? Ади, цей Петрюк, що коло кузні жиє, ви думаєте Петрюків син? Скапеніський Дідушенко, запалася би йому могила, який був поганий та скілько людей вибив. А думаєте, чого у цего Петрюка молодшого дитина калічка? За татові гріхи, Дідушенкові. Ци з одного він тут каліку зробив?