Колиска на орбіті
- Автор: Азимов Айзек, Брэдбери Рэй Дуглас
- Год: 1983
- Язык: украинский
- Год: “ВЕСЕЛКА”
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Колиска на орбіті». Краткое содержание книги:
Окрім виготовлення автогонів, я ще пильно вивчав взаємини між Антеєм та його родичами. На той час їх було в Деменсії вже тридцять. Автогони могли вирішити, що я перевантажений і неспроможний приділити достатньо уваги кожному своєму творінню. Певна річ, я не дуже опікувався ними й не підкоряв їх своїй волі. Тільки за умови цілковитої свободи і самостійності автогонів мій експеримент мав якийсь сенс.
Антей виявив себе найрозумнішим з-поміж них усіх. Це теж цілком зрозуміло. Він же був старший і тому зібрав більше інформації. Процес навчання ще повністю поглинав увесь час не тільки його, а й інших автогонів. Вони навряд чи звертали взагалі увагу один на одного, зате дуже дбали про самовдосконалення. Я з нетерпінням чекав, коли вони досягнуть першої стадії зрілості.
Це сталося дуже швидко і водночас несподівано для мене. Одного ранку я помітив, що зі складу зник мішок полісиліту. Передчуваючи щось лихе, я поспішив до лабораторії і застав там Антея. Він розмонтував собі нижню частину і приробив дві самостійно сконструйовані ноги. Це здалося мені обурливим. Я ж так добре його задумав, наділив його найкращою з усіх існуючих систем пересування, а він — от тобі й маєш! — з чистісінького мавпування приробляє собі дві ідіотські ноги! Щиро кажучи, у мене виник тоді сумнів у непогрішності моєї теорії. Чи зможуть автогони стати новими приматами на Землі, якщо вони беруть за взірець людину? Можливо, я погано продумав їхню конструкцію?
Цілими днями я, пригнічений тією пригодою, гасав з кінця в кінець резервації і, ніяк не реагуючи, байдуже спостерігав, як решта автогонів теж приробляла собі ноги. Та врешті-решт я заспокоївся і знову заходився виготовляти з залишків моїх запасів подальші циліндричні типи, але вже з ногами. Як би то не було, а охоту до самобудівництва треба в них відбити раз і назавжди. Тим-то я не вимагав нових матеріалів з резервних складів і напружено вичікував, що ж буде далі.
Спершу нічого особливого не було. Автогони блукали ближніми й далекими околицями, котрі вони на той час уже добре вивчили. Усе тут було їм знайоме, ніщо їх більше не дивувало. Вони почали нудьгувати і зробилися дратівливі. Щоб якось розважити автогонів, я загадував їм рубати дерева в лісі, примушував бити каміння, годинами муштрував їх на плацу перед лабораторією. На жаль, нічого путнього з цього не вийшло. Навчити їх карбованому крокові в зімкнутому строю мені, попри все моє бажання, не вдавалося. Автогонам невластиве почуття спільності. Здається, сама їхня логіка повставала проти безглуздості цієї муштри.
Невдовзі мені впало в око, що автогони дедалі частіше нишпорять на складах і в лабораторії. Звичайно, вони не знаходили там ані пригорщі полісиліту. їхні дії мене втішали, а затайливість насторожувала. Така поведінка здавалася мені негідною майбутніх володарів світу. Якщо автогони не стануть кращими за людей, то вся заміна одного роду іншими матиме дуже мало сенсу. Коли я побачив, що ці вперті пошуки полісиліту навряд чи взагалі коли-небудь припиняться, я прямо спитав Антея, чого їм, власне, бракує, адже вони являють собою справжню досконалість. Він пробуравив мене електронними очима й заявив, що хоче продовжувати свою організацію, своє вдосконалення. А для цього потрібен матеріал, який я повинен видати йому. Я пояснив Антеєві, що його нагромаджувач не витримає сильніших навантажень, що він мусить спершу спробувати правильно застосувати вже надбаний досвід, тоді я побачу, чи треба що-небудь змінювати в його конструкції. Міміка в нього була відсутня, і я так і не второпав, чи зрозумів він мене.
Наступної ночі я прокинувся від якихось дивних звуків. Щось кректало, тріщало, клацало. Я кинувся до лабораторії, бо ті дивні звуки долинали саме звідти. Від того, що я там побачив, у мене волосся стало сторчма. Посеред приміщення стовбичив Антей зі знятим верхом черепа. Він сам робив собі трепанацію. В руках він тримав нагромаджувальний механізм страшенно понівеченого серворобота. Навколо валялися руки, ноги й потрощені частини корпуса. Не тямлячи себе від люті, я накинувся на Антея, аби з’ясувати, що все це означає. Пильно дивлячись на мене, він незворушно заявив, що хоче зробити з блока пам’яті серворобота надбудову до свого мозку. Я категорично заборонив йому це, хоч добре знав, що мої заборони для нього нічого не варті, повернувся до своєї кімнати і ліг у постіль. Про сон, звичайно, і думати було годі. Я чув тихеньке дзюркотіння лазерної установки. Очевидно, Антей зварював собі череп. Мені стало майже млосно на саму думку про те, що він може отак коли-небудь привласнити собі й мій живий мозок… Та що мені приверзлося, яка бридня? Навіщо йому здався органічний мозок? Просто в мене нерви не витримують.