Фіолетова загибель
- Автор: Владко Володимир Миколайович
- Год: 1965
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Жанр: Социально-философская фантастика
Электронная книга - «Фіолетова загибель». Краткое содержание книги:
…Троє американських юнаків вирішили провести свою відпустку в мальовничих лісових нетрях штату Айдахо, далеко від міської метушні. Прогулюючись одного разу по лісу, вони знайшли там загадковий камінь — на їхню думку, метеорит. Почали досліджувати його. Виявилося, що на метеориті при певних умовах розвивається плісень, випари якої згубно впливають на земних тварин і людей. Один з юнаків стає жертвою необережного поводження з плісенню. Між двома іншими юнаками точиться запекла боротьба. Один вважає, що відкриття треба продати за великі гроші Пентагону, використати як зброю в майбутній війні. Другий розуміє, що смертоносна плісень може завдати людству непоправного лиха.
Що ж буде далі із згубним метеоритом? Навколо цього питання і розгортається дія повісті.
Книжка застерігає — не накликайте біди на голови людству вишукуванням нових засобів масового знищення всього живого на Землі. Зривайте підступні плани мракобісів!
Клайд дивився лише вперед. Вся його увага була прикута до блюдечок. Він чув, як Фред щось говорив, але не розумів, що саме, — здається, він був чимсь незадоволений. Ще кілька кроків, лише кілька!
Зупинившись біля вогнища, Клайд жбурнув у нього обидва блюдця, прямо в середину багаття. Ефект був надзвичайний!
На мить полум’я пригасло, наче незадоволене тим, що в нього кинули. Потім з вогнища вихопився вгору величезний чорний клубок диму, він майже вистрелив угору. Це було наче вибух. І тоді полум’я щільно зімкнулося навколо блюдечок, заклубилося й закрутилося звивистими язиками, наче вгвинчувалось у повітря. Плісень немовби передала свої обриси полум’ю, і воно повторювало швидкі рухи її гілля, тільки що у збільшеному розмірі. Клайд відступив на крок від полум’я. Йому здавалося, що й воно прагне торкнутись його…
Крізь тріск і шипіння полум’я він почув: «Одійди! Одійди трохи, Клайд! Чуєш?»
Хтось тяг його за рукав. Це був Фред. Він кричав:
— Одійди, божевільний! Чорти його знають, може, воно й далі вибухатиме! Навіщо ти це зробив?..
Невидющими очима Клайд дивився то на вогнище, то на Фреда. Те, що той казав, не доходило до його свідомості. Потім він побачив Меджі, яка, вийшовши з палатки, перелякано дивилася на бурхаюче полум’я. Мабуть, вона чула вигуки Фреда і не розуміла, в чому річ. Проте все це було неважливо. Головне в тому, щоб прикінчити фіолетову плісень, і він зробив це… ні, ще не все, адже в палатці Джеймса лишилося одно блюдечко.
Клайд помацав рукою свій рушник. Він був майже сухий, тепло від вогнища випарило воду. Полум’я вже стало рівним, таким же пекучим, як і перед тим. Плісень згоріла, згоріла!
Він побіг до умивальника, зриваючи з голови пов’язку. Опустив рушник у відро й знову зав’язав його навколо голови.
— Та зупинися ти, скажений! Зажди, я хочу щось сказати тобі! Це дуже важливо, розумієш? Це дуже важливо!
Не могло бути нічого більш важливого, ніж знищення плісені, думав Клайд, затягуючи у вузол мокрий рушник. Треба знищити всю плісень, всю до кінця! Він мусить виконати те, що поклявся зробити біля тіла Коротуна.
— Клайд, зачекай! — крикнув Фред. — Її не треба спалювати цілком, ні в якому разі!
Його вигуки чулися все ближче. Клайд озирнувся. Фред наздоганяв його.
— Зажди, Клайд!
Але той уже мчав щодуху до палатки Джеймса. Вже біля входу він на мить озирнувся і крикнув:
— Не підходь сюди!
Але це було зайвим, Фред і без того зупинився на достатній відстані від небезпечної палатки. Він розгублено дивився, як Клайд вбіг туди й відразу вискочив назад, несучи у простягненій руці блюдце з плісенню. Цього разу він ані на хвилину не затримувався в отруйній атмосфері палатки, та й фіолетова плісень, здавалося, поводилась не так активно, як раніше. Вона, щоправда, хиталась, але її гілочки не тяглися до його пальців, якими він тримав блюдце.
Здалека Клайд чув, як Фред знову намагався умовити його, але не звертав уваги на його слова, захоплений лише тим, щоб швидше кинути свою ношу до вогнища. «І тоді буде всьому цьому кінець… кінець, — повторював він одне й те ж, — кінець!»
Полум’я було вже не таким сильним. Його прозорі язики бігали розжареним вугіллям, в яке перетворилися навалені до того гілки й хмиз. Ну що ж, зараз буде добре видно, як згорить плісень. Клайд швидким рухом кинув блюдце прямо в середину вогнища і відразу одскочив назад, подалі від полум’я, але не зводив з нього очей.
Блюдце рівно опустилося на розжарене вугілля, що враз наче осіло. На якусь мить це вугілля потемнішало, а плісень здавалася вже не фіолетовою, а чорною. Вона мої затремтіла й згорнулась у жмут, ніби силкуючись захиститися від вогню. А потім розкрилася чорною узорчастою короною й вибухнула, на якусь мить закривши середину вогнища темним димом. Цей дим злетів угору мов траурний смолоскип, розсипаючись потім дрібним порохом. Язики гарячого полум’я і справді були навдивовижу схожі на звивисте гілля плісені!
Минуло дві-три секунди. Полум’я раптом упало, зникли і темний дим, і клята плісень, що порушила мирне життя табору. Вугілля прогоряло, бліді язички полум’я лише зрідка пробігали по ньому. Все стало на місце.
Тільки в палатці Клайда лежав мертвий Джеймс Марчі. І цьому горю не можна було зарадити, не можна було вже нічого виправити…