Пригоди Шерлока Холмса. Том 2

— Тсс! — прошепотів Холмс, і я почув, як клацнув курок його револьвера. — Дивіться! Ось він!

Із клубка туману, що підповзав до нас, долинув розмірений тупіт. Білий мур був уже ярдів за п’ятдесят од нас, і ми всі троє втупились у нього, не знаючи, яке страховисько вирине з нього. Я став поряд із Холмсом і на мить зазирнув йому в обличчя. Воно було бліде, схвильоване, очі палали при місячному світлі. І раптом їхній погляд змінився — став пильним, суворим, уста здивовано розтулилися. Тієї самої миті Лестрейд злякано скрикнув і впав долілиць на землю. Я скочив на ноги і вхопився занімілою рукою за револьвер, майже паралізований тим жахливим видивом, що вистрибнуло з туману. Так, це був собака — величезний чорний собака, але такого собаки досі не бачив жоден смертний. З роззявленої його пащі бурхав вогонь, з очей сипалися іскри, писок і загривок ніби палали полум’ям. Навіть у божевільному маренні не могло б привидітися страшніше, потворніше, пекельніше видиво, ніж ця бридка істота, яка вискочила з пелени туману.

Довжелезними стрибками чорне чудовисько мчало стежкою, донюхуючись до слідів сера Генрі. Ми опам’яталися лише після того, як воно пробігло повз нас. Ми з Холмсом вистрелили водночас, і собака завив з болю — ми зрозуміли, що принаймні одна куля влучила в ціль. Але тварина не зупинилась і мчала далі. Ми побачили, як сер Генрі озирнувся, — обличчя його змертвіло в світлі місяця, — підняв зі страху руки й безпорадно завмер, утупившись у чудовисько, що наздоганяло його.

Але болісне виття собаки розвіяло весь наш жах. Хто відчуває біль, той смертний, а якщо ми змогли його поранити, то вбити зможемо й поготів. Я ніколи ще не бачив, щоб людина бігала так швидко, як мій друг тієї ночі. Мене завжди мали за прудкого бігуна, але Холмс мчав поперед мене на такій відстані, як я сам — поперед куцого детектива. Ми бігли стежкою й чули попереду розпачливі крики сера Генрі і глухе виття собаки. Я наспів якраз тієї хвилини, коли тварина накинулася на свою жертву, повалила її на землю і вже замірялася вчепитися їй у горлянку. Але наступної миті Холмс всадив у бік чудовиська п’ять куль. Собака востаннє завив, люто клацнув зубами, впав на спину, здригнув усіма чотирма лапами й застиг. Я захекано нахиливсь над ним і приставив револьвер до страшної вогненної голови, проте вистрелити мені вже не довелося. Велетенський собака був мертвий.

Сер Генрі лежав непритомний там, де собака повалив його. Ми зірвали з нього комірець, і Холмс подякував долі, переконавшись, що той не поранений і що наша допомога наспіла вчасно. Потім повіки нашого друга здригнулись і він мляво поворухнувся. Лестрейд сунув йому між зуби шийку баклаги з бренді, і за мить на нас глянула пара переляканих очей.

— Боже мій! — прошепотів він. — Що це було? На Бога, що це було?

— Що б воно не було, його вже нема, — мовив Холмс. — Із вашим родовим привидом покінчено назавжди.