Україна — не Росія
- Автор: Кучма Леонид Данилович
- Год: 2004
- Язык: украинский
- Год: Время
- ISBN: 5-94117-127-7
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Україна — не Росія». Краткое содержание книги:
Перш ніж керівництво СРСР могло хоча б подумати про щось подібне, повинні були піти з життя, або принаймні з будь-якої участі у політиці люди, особисто відповідальні за колективізацію та ГУЛАГ, депортації та голодомори, за Биковню та Куропати, Бутово та Левашево,[19] за Новочеркаськ та Будапешт. Уже не згадаю, чи то наприкінці хрущовських часів, чи то у часи брежнєвські, КПРС оголосила: у зв’язку із загасанням класової боротьби і повного перемогою соціалізму диктатура пролетаріату перестала бути необхідною. Був також проголошений перехід до безкласового суспільства, а СРСР оголошений загальнонародною державою.
Я з тої пори все збирався, але так і не зібрався, з’ясувати, чи передбачений у радянській конституції спеціальний орган для здійснення диктатури пролетаріату. Зараз-то мені зрозуміло, що не було ніякої диктатури, та й неможлива вона у принципі. Була диктатура партії, яка переконувала, що побудована на принципах «демократичного централізму». Але й вона не стала б диктаторським органом, якби це ствердження відповідало дійсності. Централізму було без обмежень, але зовсім не демократичного.
Проголошення загальнонародної держави підштовхувало до цікавих висновків. Теоретично, доки йшла боротьба класів, все національне повинне було хоч-не-хоч помовчувати, тому що, згідно з марксизмом-ленінізмом, класове куди вище й важливіше національного. Але ось класове зникло, і про це було урочисто оголошено. У зв’язку із зміною ситуації надійшла пора сплачувати раніше видані кредити. Припустимо, що боротьба класів насправді заважала здійсненню «ленінської національної політики» у всьому її розкоші, але ось ця перешкода зникла, то й що? Чи не слід було нарешті почати проведення цієї чудової політики у життя? Іван Дзюба та інші дисиденти першої хвилі не вимагали нічого більшого, вони не вели мови про незалежність. Втім, замість цього на ідеологічному Олімпі СРСР народилася ідея «злиття націй». Її творці, схоже, щиро не розуміли, що ця ідея була б приречена на невдачу навіть у 1937 році, в атмосфері тотального страху. Кожна нація володіє непорушною серцевиною і далі відомої межі не міг би проникнути навіть колишній нарком у справах національностей товариш Сталін. Що вже тут говорити про його зажирілих спадкоємців! Та й страх за десятиріччя після 37-го року практично вивітрився. Влада втратила відчуття своєї правоти і люди не могли не відчувати цього. Втрата відчуття правоти на підсвідомому рівні дорівнює капітуляції.
За останні 10 — 12 років, надолужуючи роки відлученості від друкарського верстата, колишні радянські (тобто антирадянські) дисиденти випустили безліч дуже цікавих праць. Досить часто у цих працях зустрічається думка, що радянський комунізм був виключно російським явищем, цілком органічним для Росії, але глибоко чужим всім іншим народам Російської імперії. І він цим народам був ніби-то нав’язаний воєнною силою Москви у ході Громадянської війни 1918 — 1920 років. Мої роздуми про комуністичний експеримент та комуністів — це водночас спроба відповісти самому собі: наскільки комуністичний лад був чужий українському народу? Так, нечасто хтось говорить, що комуністичний лад був чужим, чи то нав’язаним, російському народу; переконують, що це, мовляв, — російський винахід. Така втішна для українців гіпотеза теж має право на існування, але більш правдоподібна інша: що радянська версія комунізму — плід спільної творчості представників багатьох народів.
Не відчуваючи за собою права конкурувати з професійними істориками, я не стану починати обговорення цієї теми, а лише поділюся деякими спостереженнями та фактами. Вони накопичились у мене, коли читав книги та статті з історії України. Читати активно я почав їх з березня 1990-го, коли став народним депутатом першого українського парламенту, здатного щось вирішувати (через рік цьому парламенту належало проголосити незалежність України!). Про попередню радянську систему «виборів» та Верховних Рад якийсь дотепник сказав: імітація демократії — це найвищий комплімент, який тиранія робить свободі. Цей жарт тоді не був мені відомий, але я відчував, що часи імітації закінчуються, а тому сказав сам собі: без ясної картини минулого своєї батьківщини ти не маєш права брати участь у визначенні її майбутнього. Певна річ, історія дуже цікавила мене і раніше. Більше того: у юності я збирався стати вчителем літератури та історії, і прочитав безліч книжок про минуле СРСР в цілому та України зокрема. З тих часів навіть при страшенній нестачі часу я не перестаю звертатися до історії.
19
Ще шість-сім років тому нікому не треба було пояснювати, що це за географічні назви в околицях Києва, Мінська, Москви. Ленінграда, а сьогодні, мабуть, уже треба — для молоді, принаймні. У 30-і роки це були місця розстрілів і масових поховань жертв комуністичного режиму.