Прокляті

— Аварія в енергосистемі, шість букв?

Бабетта дивиться на мене. Потім нігтями пригладжує мій чубчик, щоб він рівно спускався мені на лоба, й питає:

— Як він виглядає, сонечко?

Ґоран, з його мрійними очима вампіра й випнутим лобом печерної людини. Ґоран, з його сердитими повними губами й непокірним волоссям, з глузливим презирством і манерами покинутого сироти. Мій безсловесний, ворожий, ходячий скелет. Мій коханий. У мене не вистачає слів. Тяжко зітхнувши, я кажу:

— Він… темний, — і швидко додаю: — І грубий.

Бабетта теж вставляє слівце:

— Він хлопець Меді, якого вона давно загубила.

Я червонію й уточнюю:

— Взагалі-то, він єдиний мій… типу хлопець. Мені ж лише тринадцять.

Демон, Акібел, обертається на стільці. Повернувшись до вкритого пилом монітора комп'ютера, він кігтями своїх соколиних лап набирає комбінацію клавіш Ctrl+Alt+F. Коли на екрані з'являється зелений курсор, що миготить, демон вводить: «Спенсер Ґоран». Кігтем на вказівному пальці він ударяє по клавіші «ентер».

Тієї ж миті хтось стукає мене пальцем по плечу. Людським пальцем. І крихкий голос питає:

— Це ви маленька Меді? — за спиною в мене стоїть згорблена старенька жінка і питає: — Ви, часом, не Медісон Спенсер?

Демон сидить, поставивши лікті на стіл і поклавши обличчя на долоні дивиться на екран монітора й чекає. Нетерпляче стукаючи кігтем по краю клавіатури, демон зазначає:

— Ненавиджу цей бісів модемний вихід… До речі, про льодовиковий… — стукнувши кігтем востаннє, демон на ймення Акібел піднімає зі стола сторінку з кросвордом. Вивчає її та питає: — Реквізит для кріббіджу, чотири букви?

Стара леді, яка постукала мене по плечу пальцем, продовжує дивитися на мене; очі в неї яскраво світяться. Волосся в неї збите й укладене локонами, білими, наче жмутки бавовни; голос у неї тремтить, коли вона каже:

— На телефонній станції мені сказали, що я можу знайти вас тут… — вона посміхається, демонструючи повний рот яскравих, наче перлини, зубних протезів, і каже: — Я Труді, місіс Альберт Марінетті… — інтонація в неї підіймається, наче вона поставила питання.

Демон сильно б'є соколиним кігтем об край монітора й напівголосно лається.

Отже, я наосліп переслідую свого палко коханого Ґорана, що ніби вийшов із моїх найромантичніших снів, але я НЕ зовсім неуважна до емоційних потреб інших. Особливо тих, хто помер нещодавно, після тривалої смертельної хвороби.

Я палко обіймаю цю похилену, невисоку, наче кущик, стару леді й верещу:

— Місіс Труді! З Колумбуса, Огайо! Авжеж, я вас пам'ятаю! — цьомкнувши її в напудрену, зморщену щоку, я питаю: — І як там ваш рак підшлункової залози? — пригадавши, в якій ситуації нам довелось побачитися, адже ми обидві мертві й приречені до пекельних злиднів назавжди, я поспіхом додаю: — Гадаю, не дуже добре.

Кліпаючи небесно-блакитними очима, бабуся каже:

— Ти була така добра й щедра до мене, ти зі мною розмовляла… — її старі пальці щипають мене за щоки. Взявши моє обличчя в долоні, дивлячись на мене знизу вгору, вона каже: — Отже, перед останньою подорожжю до хоспісу я спалила церкву.