Маґнат

— А мати, батько?

— Я більше не тужив за ними. Не можна журитись за тим, що вже тобі не належить.

Я відвернувся. І се він знав. Знав, що я стратив жону і майже втратив сина, і зброю втратив також. Тому прагнув помогти мені, щоб зменшити мій біль і розпустити неприкаяність, як сіль у воді. Час згоїть і ці рани, аби нових не було. З усіма людьми так. От тільки чому він веде мене такою заплутаною стежкою, коли є проста дорога? І тоді я сказав до нього:

— Скажу вам, отче, чесно, коротко я був побіля ясновельможного, і знаю, що був він не безгрішним…

— Ми молимося щодень за його душу.

— І я молюся. Та й багато хто молиться. Тільки у мене тягар на серці, ніхто такого не має. Ніби я маю лягти у гріб замість пана Гербурта, і через те з кожним днем мені стає тяжче, бо наближається ся страшна хвиля. Не раз думаю, як почували себе інші, кому випала доля бути парсуною небіжчика. Може, якби я поговорив з ними, то полегшало б на душі. Знаєте, отче, я цілу зиму дивився на вашу гору, смакував думкою, що прийду сюди і буде мені свято. Навіть коли пару днів тому підіймався дорогою від Тернової, серце моє тріпалось від радості. А потім я впав у болото…

Мені щось здушило горло і я не зміг розповісти про хату над яром, про причинну та її безпомічного чоловіка. Подумав, що розповідь про се якимось чином осквернить святу обитель, надто молоду і не настільки сильну, щоб стримати зло. Скоса зиркнув на отця Зеновія, чи здогадався він про моє побоювання, а той наче й дивився на мене, але в очах його не було мого відображення. Я міг би так само говорити до образу Христа чи до образу святого Онуфрія. Той, хто три роки відвертався від людей, щоб прийняти постриг, не бачитиме їх потім і серцем, бо очі бачать тіло, а серце — душу. Дивно, що я раніше цього не помічав! Може тому, що бував у монастирях, обнесених муром, наповнених усілякими добрами, що різнились від замків лише звичаями. І сей колись стане таким, як набуде собі офіродавців та доброчинців. І чим більше їх буде, тим нижче зсуватиметься монастир до міста…

Я не сказав того, що думав, бо сим лише завдав би прикрості отцю Зеновію, та й для монастиря ліпше стати твердинею в часи, коли віру православну гонять, а церква розколена: християни християн ненавидять, православні монастирі захоплюють уніати, а уніатські — православні. (АК: Смілива думка, і навіть зараз вчасна, бо конфесійна боротьба — це боротьба за пожертви й прибутки, і простих віруючих провокують духовні пастирі на насильство, причому з обох боків.) Нема ні миру, ні ладу. Ясновельможний чинив мудро, коли помагав Добромильській обителі й збудував церкву в Мостиськах, не будучи ні православним, ні уніатом.