Будинок з привидами
- Автор: Беляев Владимир Павлович
- Серия: Стара фортеця #2
- Год: 1985
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: Іван Сенченко
- Жанр: Детское действие
Электронная книга - «Будинок з привидами». Краткое содержание книги:
— Е, та в тебе тут шикарно! — заходячи до мене в гості на балкон, сказав Коломієць. — Як у тропічному лісі. І ліани ростуть! — Коломієць помацав виноградну лозу, яка обвила залізний кронштейн, і, спершися на хисткі поручні балкона, подивився вдалину.
Дністра звідси не було видно: він протікав глибоко в лощовині, зате можна було добре розглядіти бессарабське село на тому березі.
— Знаєш що, друже? — сказав, обернувшися, Коломієць. — Мені тут рішуче подобається: пейзаж, повітря і все подібне, — словом, я оселюся з тобою. Не заперечуєш?
— А чого ж заперечувати? Бери перебирайся! — відповів я радо.
Коли вже зовсім смеркло, ми з Коломійцем поклали рядочком обидва матраци і полягали.
Кілька хвилин ми лежали мовчки. Над вухом у мене тоненько задзвенів комар. На бессарабському березі протяжно співали сумну молдавську дойну.
— Неначе ховають когось, — сказав я.
— Чого ж їм веселитися? — відповів Коломієць. — Тиснуть їх, бідолашних, румунські бояри, тиснуть жандарми, вони різні, — від такого, брат, життя краков'як не затанцюєш.
— А ти як думаєш — Бессарабія коли-небудь буде радянською? — запитав я у Коломійця.
— Рано чи пізно увесь світ піде нашим шляхом! — затягуючись цигаркою, мрійно сказав Коломієць. — А Бессарабія — тим більш. Це ж наш край. Ти ж знаєш, що румунські бояри по-шахрайському захопили її, коли ми генералів колошматили.
Налетів вітер, і верхівки тополь під балконом тихо зашелестіли, заскрипів флюгер на даху. Вітер обдав мене тютюновим димом. Коломієць лежав на своєму матраці, до підборіддя натягнувши ворсисту солдатську ковдру. В зубах його тлів вогник цигарки. Він міцно стискав її білими зубами, як старий справдешній курець. Я позирав скоса на Коломійця і заздрив йому: тільки на три роки він старший за мене, а бач який. От я ніяк не можу навчитися курити, скільки не починав, і все кидаю. Яка радість ковтати гидкий тютюновий дим? Довго після нього в роті неприємно, гидко, в горлі дере і їсти не хочеться. Яка б не була смачна їжа — все одно неначе папір жуєш.
— Добре йому, чортові, було тут! Сам, а такий будинок мав! — сказав Коломієць.
— Кому? — не зрозумів я.
— Та отому, Григоренку.
— Кому, кому?
— «Кому, кому?» Поміщикові тутешньому, Григоренку.
— Який це Григоренко? Ти його знаєш?
— Ще б пак! — усміхнувся Коломієць. — Щосуботи до нього в гості приїжджав, а на цьому балконі ми чай…
— Ні, справді. Ти його не знаєш?
— Звідки я його можу знати? От дивак! — розізлився Коломієць. — Що я — з поміщицького роду чи ісправник якийсь? Мені сьогодні Шершень розповідав, що в цьому маєтку був пан, на прізвище Григоренко.
— А чи не лікарем він випадково був?
— Він?.. Стривай… стривай… Шершень мені щось говорив і про лікаря. Дай пригадати. Ні, цей поміщик не був лікарем, а в нього брат був у місті — доктор медицини чи щось у цьому роді. А ти що — знаєш його?
— Ще б пак!
І я розповів Коломійцю, за що був розстріляний більшовиками лікар Григоренко.
— Глянь, мерзотник який, — здивувався Коломієць. — Значить, обидва братики були нашими ворогами! Один більшовиків Петлюрі виказував, а другий і досі людей на тім боці мучить.
— А хіба поміщик на тім боці?
— Ну!.. В тому ж і фокус, любий. Його звідси, з маєтку, як Радянська влада встановилася, селяни вигнали, маєток — під радгосп, а він зібрав манатки та й перемахнув на другий берег. І живе зараз у бояр приспівуючи. Адже й на тім боці його маєток.
— Що, видно звідси?
— Еге ж. Все його, власне… А племінничок живий, виходить? У мідника, кажеш, працює?
— Еге. У Захаржевського.
— Всі вони, сучі діти, оробітничуються зараз! — сказав Коломієць. — Без стажу їм заріз. Ні у вуз вступити, нікуди. Ось і підстроюються.
— Той Котька в радпартшколу ходить.
— А що йому робити в радпартшколі?
— Він до садівника Корибка ходить…
— Стривай, я цього панича, здасться, бачив… Він такий смуглявий, спритний?
— Еге ж, еге!
— Ну, значить, він самий. Я прийшов якось у спортзал і бачу — на брусах незнайомий парубчак розгойдується. «Що вам, — кажу, — громадянине, тут потрібно? Стороннім, — кажу, — сюди вхід заборонений». А він закинув ноги на бруси і відповідає: «Я, — каже, — не сторонній. Я до вашого співробітника, садівника Корибка, прийшов». Значить, він і є останній з могікан?
— Він зовсім не Могікан, його прізвище Григоренко…
— Ох, Василю, Василю! — засміявся Коломієць. — Та ти, я бачу, зовсім неосвічений. Дивак-рибак.