Материками й океанами
- Автор: Кублицкий Георгий Иванович
- Год: 1966
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Переводчик: М. Якубенко
- Жанр: Путешествия и география
Электронная книга - «Материками й океанами». Краткое содержание книги:
Але вона днями не злазила з жорсткого, незручного сідла, хоч боялась коней і щоразу відчувала серцебиття, коли до неї підводили незнайомого коня. Вона була чутлива до простуди; в дитинстві її кутали в шалі, але ніхто не чув від неї скарг, коли ніч заставала караван у гірській ущелині і треба було ночувати просто на снігу.
В експедиції Олександру Вікторівну вважали тільки дружиною Григорія Миколайовича. Але скільки турбот лежало на ній! Зібраний, акуратний у всьому, що стосувалось науки, Григорій Миколайович був навдивовижу непрактичний і неуважний у побуті. Грошей на експедицію їм дали мало, треба було вигадувати, викроювати. Щоб не відривати Григорія Миколайовича від основної роботи, Олександра Вікторівна намагалась якомога менше турбувати його з цього приводу.
Але найголовніше — вона поступово, Непомітно звалювала на себе і чимало суто наукової роботи: збирала етнографічні матеріали, допомагала впорядковувати щоденники, робила зарисовки.
Після багатомісячних мандрів Потаніни повернулись на батьківщину, щоб опрацювати зібрані матеріали і знову вирушити в Монголію. Цього разу їм доручили відвідати ті місця, які залишились осторонь маршруту першої подорожі, — серед них Урянхай, теперішню Тувінську автономну республіку. Потаніних не задовольняло і те, що в деяких місцевостях Монголії вони були взимку і, отже, не могли зібрати гербарій.
За другої подорожі прогалини були заповнені, і незабаром з'явились у світ чотири томи, в яких уперше було дано всебічний опис північно-західної Монголії і детально розказано про народи, які тут жили. Недарма Потаніни ночували взимку під чорним зоряним небом, штовхаючи один одного, щоб не замерзнути вві сні, недарма голодували, харчуючись корінням з нір польових мишей, коли закінчились останні сухарі. Їхній вклад у вітчизняну науку був по заслугах оцінений передовими діячами в Росії і за кордоном.
А Російське географічне товариство тим часом обговорювало нові плани. Пржевальський готувався до експедиції в Тібет. Хтось інший мав дослідити східні околиці Тібету і відвідати сусідні китайські провінції, де пролягали стародавні дороги войовничих кочівників, які колись турбували Китай своїми спустошливими нападами. Там же лежав і кордон між непримхливою рослинністю нагір'їв і розкішною зеленню родючих долин з їх майже тропічним кліматом. Там неоглядне поле діяльності для історика, етнографа, ботаніка. Але у кого ж із діячів вітчизняної науки так щасливо поєднуються ці наукові спеціальності, як не в Потаніна?
Сім місяців пливли Потаніни морями і протоками з Петербурга в китайський порт Чифу. Звідси почались їхні дворічні подорожі по дорогах Китаю, подорожі важкі і захоплюючі.
Влітку 1884 року Потаніни побували в Пекіні. Разом з валками купецьких караванів йшли російські мандрівники через ворота Великої китайської стіни, побудованої для захисту від кочівників ще до нашої ери; оглядали старовинні міста і монастирі, юрти і гробниці Чінгісхана; переправлялись через жовтувато-бурі води Хуанхе, загрузали в сипучих пісках Ордосу; ночували у фанзах, на постоялих дворах і навіть у печерах, які правили за житло сім'ям бідняків.
У Тібетському нагір'ї Потаніни близько познайомились з тангутами, хоробрим і рішучим народом. У басейні великої китайської річки Янцзи експедиція поповнила свої гербарії південними теплолюбними рослинами, листям віяльних пальм, лакових і воскових дерев, аралій і мирту.
Потаніни з найжвавішою цікавістю і співчуттям спостерігали життя миролюбного, витривалого китайського народу — важке і дуже своєрідне життя.
Олександру Вікторівну особливо цікавило становище китайської жінки. Китаянок не вчили в школах, і тому серед них було дуже мало письменних.
А звичай калічити ноги, що його ввів, за переказами, майже тисячу років тому один з імператорів! З трилітнього віку дівчаткам міцно бинтували ступні, щоб вони не росли. На таких покалічених ногах майже неможливо бігати, та й ходити нелегко. Адже китаянці доводиться багато працювати в полі, поратися в хаті, доглядати дітей, яких у Китаї дуже люблять: якщо нема своїх дітей, то сім'я бере сиріт на виховання.
Тяжке життя китайських жінок, але майже завжди вони добродушні і привітні. Особливо запам'яталась Олександрі Вікторівні стара селянка, мати сімейства. Жвава, енергійна, вона зустріла росіян на сільській вулиці і зразу ж запросила їх до своєї господи. Там вона поставила на стіл гарячу юшку — шматки тонко розкачаного тіста, звареного в бульйоні з цибулею і оцтом, напекла свіжих булочок і взагалі намагалася всіляко догодити своїм гостям.