Овернський клірик
- Автор: Валентинов Андрей
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Год: «Гамазин»
- ISBN: 978-966-2938-47-0
- Жанр: Исторические детективы
Электронная книга - «Овернський клірик». Краткое содержание книги:
Розв'язка роману «Овернський клірик» здатна здивувати навіть завзятих любителів фантастики, бо віртуозно виписаний містично-детективний сюжет історик за фахом Андрій Валентинов майстерно доповнив історичним тлом. Тож можемо вас запевнити — ця безпрограшна комбінація безсумнівно припаде до смаку кожному, хто тримає в руках цю книгу!
— Це я вкрав, — зітхнувши, зізнався нормандець. — Брат Октавій… Тобто юниця Анжела…
— …Була без плаща, — бадьоро закінчила дівчина. — На мені було трико, у якому я й утекла. Отче Гільйоме, я переночую тут у хліві?
— Я приносити юниці Анжелі юшку, — заявив П’єр. — Я їй залишати…
Ось чим пояснюється відсутність апетиту в парубка!
— Брате Петре! — зітхнув я. — По-перше, не піднімайте своїх грішних очей від черевиків. По-друге, ходіть-но в дім. По-третє, не спіткніться. Боюся, перед сном вам доведеться добряче вивчити «Світильник».
Я простежив за тим, як пригнічений нормандець чимчикує по книгу Гонорія Августодунського, котра так припала йому до смаку, та повернувся до Анжели.
— Дочко моя…
— У мене не було іншої ради, отче Гільйоме, — цього разу в її голосі не було й тіні сміху. — Там, куди я прийшла, мене зустріли погано. Дуже погано… В мене немає жодного мідяка, я не дуже знаю ці місця. Ви одного разу вже допомогли мені…
Я задумався. Схоже, дочка Тіно Жонглера вважає мене дуже добрим. Дуже добрим і не дуже розумним.
— Я дам тобі трохи грошей, дочко моя. Цієї ночі можеш залишитися тут, а вранці…
— Ні! — вигукнула вона. — Отче Гільйоме, я не знаю, куди йти!
Вона не знає, куди йти! Однак тієї пам’ятної ночі, після зустрічі з нашим волохатим приятелем, вона пішла — явно непогано знаючи дорогу. Потім настільки ж безпомилково опинилася в Артигаті й зустріла П’єра. Чи це теж випадковість?
— Гаразд, завтра подумаємо, — я визирнув надвір. Почувся стукіт — хтось грюкнув дверима будинку. Я подумки пом’янув царя Давида й усю смиренність його, вирішивши, що завтра ж не на жарт візьмуся до виховання моїх підопічних.
Як відомо, дорогу до пекла вимощено подібними намірами.
V
Уночі мені знову наснилася пустеля, та цього разу сонце було в зеніті, над барханами плавав сизий, хисткий серпанок, а я мчав на своєму вірному Попелі, наздоганяючи воїнів у строкатих чалмах, котрі втікали в сум’яті. На душі було легко й спокійно.
Я знову молодий, у моїй руці — батьківський меч, позаду мчать воїни в білих плащах з малиновими хрестами, а вдома чекають Інесса й наш малюк. Чекають із перемогою — гвардія атабека втікає, і зараз головне — не дати їм сховатися за стінами Мосула. їхні коні стомилися, копита грузнуть у піску, ще трохи — і ми наздоженемо боягузів…
Раптом усе змінюється. Вершники в чалмах рвучко повертають. Полуденне сонце виблискує на піднятих до зеніту клинках.
Звучить знайоме: «Ільялла-а-а!» Вони не втікали — вони лише виманювали нас якнайдалі від табору.
Ну, що ж…
Ми пришпорюємо коней. «Овернь і де Ту!» — горлаю я щосили, й мій клич підхоплюють воїни в білих плащах. У вуха вдаряє кінське іржання, брязкання клинків — ми зітнулися, й одразу ж усе зникає, крім блиску кривих шабель. Я ухиляюся, рубаю навідліг, знову ухиляюся, хтось падає з коня, знову чується: «Ільялла-а-а!», і раптом в очі вдаряє сліпуче золото. Атабек усе ж таки знайшов мене, й на його хлоп’ячому обличчі я бачу насмішку. Мерзотник сміється з мене.
Ні, він регоче, і я чую його зухвалий гортанний голос:
— Де Ту! Ти програв мені три партії в шахи. Подивимося, як ти втікатимеш! Кажуть, у твого Попела на задній бабці біла пляма. Зараз я її побачу!
Усе це правда — про Попела, а головне, я справді програв йому три партії поспіль, і цей хлопчисько сміє знущатися з мене, лицаря, посвяченого в Храмі Гробу Господнього!
Я мовчки посміхаюся у відповідь, зручніше перехоплюючи руків’я батьківського меча. Зараз я розрубаю його позолочений шолом і вжену сміх глибоко в його сарацинську горлянку. Я підводжу очі — й меч завмирає в руці. Імадеддін зник. Замість нього я бачу іншого хлопця— в тому самому багатому панцирі, в тому самому шоломі. Обличчя незнайоме й, водночас, дуже схоже па когось, добре мені відомого. Рука опускає меча. Хлопчина дивиться на мене знайомими — дуже знайомими — очима, і я розумію…
Я розумію, що прокинувся в цілковитій тиші. Ансельм спить тихо, але хропіння достойного брата Петра чути здаля. Перш ніж підвестися, якусь мить я лежав, дослухаючись. У домі порожньо. Це підтвердила свічка, яку я насилу знайшов на столі. Отже, гідні брати вирішили скористатися сном свого суворого наставника. Як саме, я вже здогадався.
Двері хліва виявилися відчиненими, і я відразу ж почув чийсь голос. Першої миті я ніяк не міг збагнути, але потім зрозумів.