Зневажаючи закон
- Автор: Клодзиньская Анна
- Серия: Бібліотека "Всесвіту" #1
- Год: 1990
- Язык: украинский
- Год: "Радянський письменник"
- ISBN: 5-333-00230-4
- Переводчик: Гарій Бурганський
- Жанр: Полицейские детективы
Электронная книга - «Зневажаючи закон». Краткое содержание книги:
Так і зробили. Козікова була ще не така п'яна, аби не зрозуміти, що «забирають законного чоловіка», і страшенно розлементувалась. Міліціонери не реагували, знаючи, що нічого з нею не вдієш. Та коли Мандоліну вже виводили з дому, жінка раптом замовкла, щось собі зметикувала й крикнула навздогінці:
— Як повернешся, то ще докладу, бо я не скінчила!
Вальдемар знехтував погрозу. П'яний, увесь у синцях, наставлених дружиною, він ліниво міркував, чому його забирають і чи не підклав йому свиню котрийсь дружок. Опинившись у відділенні міліції, він трохи прочуняв і спробував поводитися зухвало, та з того нічого не виходило — за спиною він не відчував підтримки агресивного натовпу, ніхто його не відбивав, не витягав з патрульної машини; про таке він колись розчулено оповідав скупникові. Згадка про скупника навернула його до іншої думки: наче він уже чув чи то про зникнення, чи навіть про смерть Уража. А може, злякався Вальдемар, скупника цапнули й тепер він виказує всіх постачальників?
Але обміркувати це Вальдемар уже не встиг, бо Щенсний і Кренглевський узяли його в роботу. Докази, тобто відбитки пальців, зняті у квартирі Уража, лежали на столі поряд з дактилоскопічною картою. Мандоліна був не аж такий дурний, щоб не зробити найважливішого висновку: скупник продає! В такому разі не було сенсу ускладнювати собі життя.
— Ну, ходив я до нього. Раз чи два, — промимрив він, утупивши очі в стелю. — Хіба заборонено?
— Для чого?
— Що «для чого»?
— Для чого ти туди ходив?
— А так. У гості. Яке ваше діло!
— Попрошу ввічливіше.
— А я не вмію розмовляти з мен… з міліціонерами.
— Звикнеш. Що ти носив Уражеві?
— Ой, велике тобі діло! Ну, годинника.
— Скільки годинників? Ну, кажи!
— Може, й три, не пам'ятаю.
— Скільки перснів?
— Та чи можу я все пам'ятати?!
— Скільки перснів?
— Ну… шість… чи щось біля того…
— Скільки браслетів?.. Скільки Ураж тобі заплатив?.. Хто ще йому носив?..
І так — кілька годин. Після цього Щенсний вже цілком ясно усвідомлював ситуацію. Ураж був скупником великого калібру. Він ховався на Празі, в брудній квартирі, скуповував у злодіїв коштовності й валюту. Але ким він був насправді? А перш за все — де він?
РОЗДІЛ 8
У паспорті Якуба Уража був знімок, хоча й не дуже виразний. Експерти з відділу документації Інституту криміналістики Головного управління міліції взялися до нього з такою ретельністю, наче мали справу, скажімо, із славнозвісними брильянтами. Не розкриваючи докладніше свого методу, бо кожен добрий фахівець має свої таємниці, — вони проробили з фотознімком кілька тонких експериментів, внаслідок чого Щенсний отримав кілька цілком відмінних один від одного зображень власника паспорта.
На одному він був у великих окулярах, що закривали йому майже пів-обличчя. На іншому — з вусами, як і в документі, але з більш виразними обрисами чола й щік. На третьому ця людина вже не мала ні вусів, ані глибоких зморщок на обличчі, так наче експерт проробив на ньому косметичну операцію.
І ось саме цей, третій, знімок, як пізніше з'ясувалося, став ключем до розкриття таємниці Якуба Уража. Щенсний показав усі три знімки прокуророві Бялецькому і попрохав привезти з в'язниці Яла Завадовського.
— Нехай подивиться, — сказав він. — Може, шантажист мав саме такий вигляд?
— Спробуємо, — погодився Бялецький.
Невдаха-самогубець подивився на розкладені фотографії без особливої цікавості, потім, однак, здригнувсь і пожвавішав. Він узяв знімок, де скупник був без зморщок і вусів, але в окулярах… Дивився уважно, відставив руку далі від очей, потім знову наблизив, перевернув знімок, наче сподіваючись, що на звороті знайде прізвище. Нарешті поглянув на прокурора, на офіцера й сказав:
— Це міг би бути він.
— Кого масте на увазі? — спитав Бялецький, не бажаючи підштовхувати його на потрібну відповідь..
— Людину, що продала мені фальшивий диплом, а потім шантажувала. — Він ще раз пильно подивився на знімок. — Це про нього я казав, що рухами і силуетом він трохи нагадує власника бару Пасовського. Але я його, боронь боже, не підозрюю! Хочу лише вказати на певну схожість, яку… якою… — він заплутався й змовк.
— На інших знімках теж є така схожість?
— Ні. Шантажист не мав вусів. І обличчя в нього, здається, було гладеньким.
— Та невже?
— Я ж казав, що ми зустрічалися лише мимохідь, у темряві або напівтемряві.