Сон кельта
- Автор: Варгас Льоса Марио
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-5083-0
- Переводчик: Виктор Иосифович Шовкун
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Сон кельта». Краткое содержание книги:
В основу сюжету покладено реальну історію легендарного борця за незалежність Ірландії Роджера Кейсмента. Колишній британський консул, якому надали широкої популярності звіти про лиходійства, що чиняться колонізаторами в Конго і Амазонії, був страчений за заклики до заколоту проти панування Британської імперії. Останні свої дні Кейсмент провів у камері у повній ізоляції, зраджений друзями та соратниками, обуреними його змовою з німцями і гомосексуальними зв’язками, про які стало відомо з його щоденника — чи то справжнього, чи то сфальсифікованого.
2010 року у видавництві «Фоліо» вийшов роман Льоси «Витівки кепського дівчиська».
Роман «Сон кельта» українською друкується вперше.
Було трохи за полудень, і Роджер, сказавши, що замість обіду хотів би відпочити, пішов до своєї оселі. Йому приготували просте приміщення, де зі стін звисали тубільні тканини з геометричними малюнками, з невеличкою терасою, звідки було добре видно ділянку річки. Шуму з вулиці було майже нечутно. Він ліг, навіть не скинувши ані піджак, ані черевики, й умить заснув. Його опанувало відчуття спокою, якого він не знав протягом півтора місяця подорожі.
Йому не снилися чотири роки консульської служби, які він щойно завершив у Бразилії — у Сантосі, Пара та Ріо-де-Жанейро, — йому снилися півтора року, які він прожив в Ірландії між 1904 і 1905 роками після тих місяців божевільного збудження, коли британський уряд готував публікацію його «Звіту про становище в Конго», й того скандалу, що перетворив його на героя й на зачумленого, на якого водночас сипалися похвальні відгуки ліберальної преси та гуманітарних оргагіізацій і гостра критика та прокляття з боку писак, які перебували на службі в Леопольда Другого. Щоб утекти від цієї слави, поки Форін-Офіс вирішував його подальшу долю — після публікації «Звіту» було немислимо знову послати в Конго «чоловіка, найненависнішого для Бельгійської імперії», — Роджер Кейсмент подався до Ірландії, в пошуках анонімності. Йому не вдалося зникнути, проте він звільнився від тієї агресивної цікавості, яка в Лондоні не дозволяла йому жити приватним життям. Ті місяці означали для нього нове відкриття своєї країни, занурення в Ірландію, про яку він довідувався з розмов, фантазій і читання і яка була зовсім іншою, аніж та, в якій він жив малою дитиною разом із батьками або підлітком із дядьком і тіткою, що доводилися йому дідом і бабусею, Ірландію, яка не була тінню Британської імперії, яка боролася, щоб повернути свою мову, свої традиції і звичаї. «Любий Роджере, ти перетворився на ірландського патріота», — написала йому в одному зі своїх листів його кузина Джі. «Я надолужую згаяний час», — відповів він їй.
У ті місяці він здійснив тривалу прогулянку по графствах Донеґол і Ґолвей, намагаючись прослухати пульс географії своєї захопленої в полон батьківщини, закоханими очима милуючись її пустельними полями, її дикими узбережжями і розмовляючи з її рибалками, створіннями позачасовими, фаталістичними, незламними, та з її селянами, стриманими й лаконічними. Він познайомився з багатьма ірландцями «з протилежної сторони», католиками, й кількома протестантами, такими, як Дуґлас Гайд, засновник Національного літературного товариства, які сприяли відродженню ірландської культури, хотіли повернути тубільні назви місцевостям і селам, відродити стародавні пісні Ейре, старовинні танці, традиційне прядиво та вишивку твіду й льону. Коли його призначили консулом у Лісабон, він відтягував свій від’їзд до нескінченності, посилаючись на проблеми зі здоров’ям, бо йому хотілося бути присутнім на Беїв пап Сіеапп (фестивалі ґленів) в Антримі, на який з’їхалося близько трьох тисяч людей. У ті дні Роджер кілька разів відчував, як йому зволожуються очі, коли чув веселі мелодії, які виконувалися хорами під музику волинок, або слухаючи — і не розуміючи, що вони кажуть — оповідачів, які декламували ґельською мовою романси та легенди, які поринули в середньовічну ніч. На тому фестивалі, де навіть грали в герлінґ, стародавню ірландську гру, схожу на хокей, Роджер познайомився з політиками та письменниками націоналістичного спрямування, такими як Горас Планкет, Балмер Гобсон, Стівен Ґвін, і знову зустрівся з подругами, що, як і Аліса Стопфорд Ґрін, вважали своєю боротьбу за ірландську культуру: Адою Макнейл, Маргарет Доббз, Алісою Міліґен, Аґнес О’Фареллі й Роуз Мод Янґ.
Відтоді він став віддавати частину своїх заощаджень та прибутків асоціаціям та коледжам братів Пірс, які навчали ґельської мови, та націоналістичним часописам, у яких він друкувався під псевдонімом. Коли в 1904 році Артур Ґрифіц заснував «Син Файн», Роджер Кейсмент налагодив із ним контакти, запропонував співпрацювати з ним і передплатив усі його публікації. Ідеї цього журналіста збігалися з ідеями Балмера Гобсона, який став другом Роджера. Треба було створювати, поруч із колоніальними інституціями, інфраструктуру ірландську (коледжі, підприємства, банки, фабрики), яка потроху витісняла б інфраструктуру, яку нав’язала Англія. У такий спосіб ірландці набуватимуть свідомість своєї власної долі. Треба було бойкотувати британську продукцію, відмовлятися від сплачування податків, замінювати англійські види спорту, такі як крикет і футбол, національними видами, те саме можна було сказати про літературу й театр. У такий спосіб Ірландія мирно звільнятиметься від своєї колоніальної залежності.