Американські боги

Голова Тіні пульсувала і розколювалась, а ще здавалося, що язик обклеїли наждачним папером. Денне світло було надто яскравим, довелося примружитись. Він заснув, примостивши голову на кухонному столі: як був, одягнений, хоча чорну краватку все-таки зняв ще ввечері.

Він спустився до моргу, і з полегшенням, хоча і без здивування, відзначив, що тіло невідомого лежить там, де він його вчора лишив. Він видобув плящину з-під «Джеймісона» із закоцюблих пальців і викинув до смітника. З дому почулися кроки.

Тінь піднявся сходами і виявив, що за кухонним столом сидить Середа. Одноразовою ложечкою старий відправляв учорашній картопляний салат з пластикового контейнера до рота. На ньому був темно-сірий костюм, білосніжна сорочка і насичено-сіра краватка. Ранкове сонце виблискувало на срібній шпильці у формі дерева. Помітивши Тінь, він усміхнувся.

— Тіне, любчику! Я радий, що ти нарешті прокинувся. Думав, ти спатимеш вічним сном!

— Вар’ят Свіні помер.

— Я чув про це, — кивнув Середа. — Дуже шкода. Але, зрештою, рано чи пізно стара зі шнурком прийде по всіх нас.

Він затягнув уявну мотузку десь біля вуха, схилив голову набік, висолопив язика і вибалушив очі. Незважаючи на те, що виглуплювався він всього якусь мить, це паяцтво викликало у Тіні дивну тривогу. Але Середа відпустив свого уявного шнурка і запропонував Тіні картопляного салату.

— Ні, дякую, — Тінь роззирнувся по кухні і виглянув у коридор. — Не знаєш, де Шакал з Ібісом?

— Певно що знаю. Вони, юначе, ховають пані Лайлу Ґудчайлд. І були б раді, якби ти їм допоміг. Але я попросив тебе не будити, бо тобі сьогодні ще довго і нудно їхати за кермом.

— Ми виїжджаємо?

— Найближчої години.

— Я хочу попрощатися.

— Прощання переоцінюють. Я свято переконаний, що ти ще побачиш їх, перш ніж усе закінчиться.

Тінь помітив, що вперше від ночі, коли він прибув сюди, маленька черепахова киця згорнулася у своєму кошику. Вона розплющила свої бурштинові очі і байдуже провела його поглядом.

Так Тінь покинув Дім останнього спочинку. Крига скувала по-зимовому чорні чагарі і дерева, і вони стояли без руху, сонно і осібно. Дороги вкрила ожеледиця.

Середа почимчикував до Тіневої білої «Шеві Нова», запаркованої на вулиці. Машина виглядала так, ніби її нещодавно помили, а на місці вісконсинських номерів красувались номери Міннесоти. Речі Середи були вже в машині. Старий відкрив машину точною копією ключів, які були у Тіні в кишені:

— Я поведу. Все одно ще мінімум годину з тебе не буде ніякого пуття.

Вони вирушили на північ, і срібні хвилі Міссісіпі виблискували під сірим небом зліва від них. На голому темному дереві на узбіччі Тінь зауважив великого коричнево-білого яструба. Птах уважно спостерігав за ними очима, в яких зачаїлось безумство, а коли вони проїхали мимо, здійнявся в повітря широкими колами і за якусь хвильку зник з очей.

Тінь раптом зрозумів, що ті дні, які він провів у домі мертвих, були тільки тимчасовим перепочинком. І вже тепер він мав відчуття, ніби цей перепочинок трапився з кимось іншим, давно-давно.