Граф Монте-Крісто

Побожність змінилася навіженством. Він вигукував блюзнірства, від яких наглядач перелякано задкував; він буцався головою об мури від найменшого неспокою, якого завдавала йому якась порошинка, соломинка чи подих повітря. Донос, якого він бачив, якого показував йому Вільфор, весь час йому згадувався; кожен рядок палахтів вогненними літерами на стіні, як «мене, текел, фарес». Він казав собі, що людська ненависть, а не Божа кара, жбурнула його у цю прірву; він застосував до тих невідомих йому людей усі страти, які лиш могла винайти його полум’яна уява, і знаходив їх надто вже милосердними, а головне, недостатньо тривалими, адже після страти настає смерть, а смерть приносить як не спокій, то принаймні нечулість, що скидається на спокій.

Думаючи весь час про своїх ворогів і повторюючи, що смерть — це спокій, і що задля жорстокої покари треба карати не смертю, він поринув у понуре заціпеніння, що настає тоді, коли думаєш про самогубство. Лихо тому, хто на шляху скорботи застрягне на цих похмурих думках! Це мертве море, схоже на блакить прозорого плеса, та плавець у ньому відчуває, як ноги його в’язнуть у смолистому намулі, що затягує його, засмоктує і хоронить. Якщо небо не надає йому допомоги, усьому край, кожне зусилля до порятунку тільки ще глибше занурює його у смерть. І все ж таки ця моральна агонія не така страшна, як муки, що передують їй, і як покара, що, може, настане за нею; у ній є п’янлива втіха, вона показує зяючу прірву, та на дні прірви — небуття. Едмон знайшов розраду в цій думці; усі його жалощі, усі його страждання, уся низка примар, яку вони провадили за собою, здавалося, відлетіли з того в’язничного закутка, куди янгол смерті готувався увійти своєю легкою ходою. Дантес глянув на своє минуле життя спокійно, на будучину — із жахом, і обрав те, що здавалося йому притулком.

— Під час далеких плавань, — казав він собі, — коли я був ще людиною і коли ця людина, вільна й могутня, давала іншим людям накази, що відразу ж виконувалися, мені траплялося бачити, як небо затягують хмари, хвилі здіймаються і бурхають, покрай неба виникає буря і, наче велетенський орел, махає крильми над обидом, тоді я почував, що мій корабель — непевний притулок, бо він трепетав і хилитався, наче пір’їна на долоні велета; під грізний гуркіт бурунів дивився я на гострі бекиди, що віщували мені загибель, і смерть лякала мене, і я чимдуж намагався відбити її й, зібравши всю могуть людини і вміння моряка, я вступав у двобій із Богом!.. Але тоді я був щасливий; тоді повернутися до життя означало повернутися до щастя; та смерть була невідомою смертю, і я не обирав її; я не хотів навіки заснути на ложі з водоростей і каміння і з обуренням думав про те, що я, створений за образом і подобою Божою, послужу харчем яструбам і чайкам. Інша справа тепер: я позбувся всього, що прив’язувало мене до життя; тепер смерть усміхається мені, наче матінка, що заколисує дитину; тепер я помираю самохіть, засинаю зморений і розбитий, як засинав після нападів сказу і відчаю, коли робив по три тисячі кіл у цьому підземеллі, — тридцять тисяч кроків, понад десять льє!