Альянс. Трилогія Палімпсест. Книга 2
- Автор: Каторож Ярина
- Серия: Палимпсест #2
- Год: 2018
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-948-058-3
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Альянс. Трилогія Палімпсест. Книга 2». Краткое содержание книги:
Тож Анні та Ханні доводиться вкласти альянс — кожна має, що запропонувати іншій. Кожна має, чого забажати взамін. І так, тягнучи за ниточки обіцянок, герої книги вирушають у мандрівку Циркутою, в якій усякий матиме змогу показати своє справжнє обличчя.
Очі ковзнули краєм ущелини, яким бігла, в пошуку якоїсь міцної зазубрини чи корча. І знайшли — за двадцять метрів попереду. Я знову кинула погляд униз — і таки зачепилась ним за край знайомої одежини. Потік був бурхливим, але не надто глибоким, тому Златодара раз по разу виринала. Тільки я не могла зрозуміти, чи жива ще вона, бо дівчина ніяк цього не показувала.
Лишилось зовсім близько до гострого тонкого виступу на скелі, що здіймався в небо, наче ріг.
П’ять, чотири, три, два, один...
Видих...
Петля впала на «ріг» та затягнулась, а я — полетіла...
Майнула руками, як птах крилами, стрибаючи в прірву, але не вниз — до протилежної стіни. Врізалась в неї ногами і помчала донизу, перетворюючи падіння на пробіжку. Мотузка натяглась, водночас зупинивши мій рух та допомагаючи не розбитись, тримаючи траєкторію, коли ноги зірвалися з вертикальної стіни і я полетіла донизу — не різко, дугою.
Просто до цілі. Ярий пишався б, чесне слово. Я сама не сподівалася такого від себе. Боялась, що промину її чи впущу...
Але шубовснула в багно з такою точністю, що краще не буває. То була якась дивовижна удача, доля, чи... просто майстерність прораховувати все наперед, набута за довгі роки. Я не мала часу над цим думати, опинившись у божевільному потоці. В житті не знайшла б там Златодару — але вже за секунду потік вперіщив її прямісінько в мене.
Я захарчала, опинившись під болотом та одразу ж його наковтавшись, однією рукою намагаючись втримати мотузку, що розмотувалась із зап’ястка, а іншою — притиснувши до себе дівчину, аби силою стихії її часом не перекинуло через мене і не віднесло далі. Зашкребла ногами, шукаючи опору, відшукала землю. Вперлась у неї з усіх сил, потягла за мотузку — і вирвалась на поверхню, викашлюючи болото. Другою рукою витягла Златодару — і так і не змогла почути, дихає вона чи ні.
І зараз було не до цього. Я опинилася в пастці. В лице бризкотіло багном, воно було повсюди, тиснучи на тіло так, що шкіра на руці під мотузкою зривалась із кров’ю. Якось, стрибаючи, я не продумала шляху повернення. Вірніше, вирішила, що дарвенхардці — могутній, сильнішій за простих людей, — варто буде просто тягти за мотузку, намотуючи її на руку, і можна буде йти проти потоку, що мав би досягати лише грудей. Але — ні. Варто зробити хоч крок, або раптом на мене налетить щось більше за дрібне гілляччя та каміння — ноги зісковзнуть з потрібного положення. І я впаду та вже не зможу виборсатись, хіба покину Златодару. А не для цього я подолала весь той шлях!
А ще той безперервний дощ, дощ, дощ!
— Тримай міцно! — долинув крик.
Я вражено здійняла погляд. Там, куди тяглась моя мотузка, на скелі виднілись дві тіні, чорні проти темно-сірого неба. Вода заліплювала очі, але я впізнала голос. І зрозуміла, хто це.
Тигран та Либідь. Вони теж видерлись нагору і наздогнали мене.
Я зціпила зуби, щоб витерпіти біль, коли вони потягли за мотузку, яка ще досі була обмотана довкола моєї руки і краєчок якої я стискала пальцями. Рукавиць так і не одягала з моменту нашої мандрівки з Розару — якось не задумувалась над цим. А дарма.
Роблячи крок за кроком, долаючи стихію, я перла своє та Златодарине тіла туди, куди тягла нас та мотузка.
Але таки закричала — коли шкіра на зап’ясті здерлась так, що з нього струмком потекла кров, змішуючись з болотом, в якому була я вся. Біль був просто неможливий.
Але поступитись йому означало померти.
А після того був ще підйом на скелю.
Розділ 5
— Я зараз здохну, — просипіла я, коли над ранок, виблювавши нарешті все болото, якого наковталась, заснула, але тоді знову прокинулась. Мені було надто погано, щоб просто провалитись в приємну пітьму, коротке безпам’ятство повсякчас змінювалось болючим поверненням до свідомості. Либідь саме взялась вправно зашивати глибокі борозни, що пролягли в мене на руці. В мене тріснула вена — буквально за мить до того, як ми зі Златою опинились на верхівці скелястої стіни. Не знаю, як, та я додерлася до цілі, кинула на землю дівчину, яка взагалі-то важила, як я сама, і рухнула за нею в калюжу крові, що стрімко збільшувалась. Либідь тоді стягнула мені передпліччя вище рани так сильно, як можна було. Якби не це, я спливла б кров’ю і померла, не відходячи далеко. Але й іти вже не могла.
Дощ ущух десь за дві години, тоді за годину нарешті обмілів до краю і потік брудом, лишивши по собі купи мотлоху на дні ущелини. За цей час ми чотири рази пересварились з Анною. Я не дозволяла себе вилікувати магією. Тільки дала Либеді промити рану і зашити вену звичайними нитками — благо, павутинці вміли виживати, а відтак — і лікувати. Сама б не могла добре пояснити, чому не дала просто зцілити мене Стожару. Просто... так звикла покладатись на силу власного організму, що не хотіла приймати надприродної допомоги. Зрештою, примусити мене ніхто не наважився.
Златодара вижила і не зазнала серйозних травм, але перебувала в глибокій нетямі. Я раділа цьому, та водночас, згадуючи, що мені довелося через неї пережити, хотілось встати і її добити.
Решту дороги до печери я здолала, їдучи на коні з Тиграном. Шукач міцно тримав мене за талію і мені хотілося вдарити його за те, що взагалі посмів мене торкнутись, але сил не було. Фантастична втома утворила в голові кашу, мені хотілося лаятись найбруднішими словами, але просто не було на це сил. Златодару в такому ж положенні тримала Либідь, що коштувало їй більших зусиль, аніж брату. Просто ні Анна, ні Тарас не були ще настільки гарними вершниками, щоб керувати кіньми, везучи ще когось, хто перебував без тями. Але Либідь та Тигран, дарма що втомлені пригодою чи не більше за мене, впоралися бездоганно.
В печері я одразу ж побачила над собою злякане обличчя Анни. Коли вона вкотре, але тепер вже зі значно більш упертим виразом обличчя простягла до мене руку, я перехопила її неушкодженою лівицею.
— Займися своєю подругою, Стожаре. Я виживу.
— Златодара буде в порядку. Я вже змінила її непритомність на сон. Хочу зробити з тобою те саме. Тобі треба перепочити, а ти сіпаєшся. Перестань чинити опір.
— Я не хочу спати, — збрехала я.
— Добре. Але поки Либідь займається твоєю раною, я займусь твоїм одягом. І відмию тебе. Бо брудна, як свиня... А ви принесіть води побільше! — наказала Анна хлопцям, що стовбичили біля входу в печеру.
Саме тоді, коли вона одягла мене, вже відносно чисту і охайну, в свою змінну сорочку, я умудрилася виблювати вперше. Просто на тканину.
— Ти ж розповідала, що вас викачували в болоті. Думала, твій шлунок до цього вже звик, — зітхнула дівчина. — Тарасе, мені потрібна твоя запасна сорочка.
Все ж таки Анна не витримала. Коли сонце вже світило яскраво, проникаючи в печеру лагідним промінням, а я все не могла заснути довше ніж на півгодини і все бубоніла та бубоніла, дівчина торкнулась моєї щоки рукою і подарувала цілющий сон.
Вона була значно худішою, аніж тоді, коли ми навчалися в Сколісі. Обличчя — бліде, веснянок майже не видно. Руде волосся вигоріло, стало світлішим, в нього в’ївся бруд. Одяг — самі латки. Повіки тремтливі, дихання неспокійне — навіть уві сні.
Коли Всевлад спробував вмовити її піти з ним, Вишена злякалася. Не знаю, впізнала вона його чи ні. Гадаю, ключовим фактором стало те, що чоловік був одягнений в чорний одяг, а за роки, проведені в Бактрії, той міг викликати тільки одне бажання в підкореної: тікати та ховатись. Але точно не довіряти.
Тому Всевлад приспав її — тим самим зіллям, яке колись застосували до нас із ним павутинці в Дикому краю. Сонним порошком. Він був відомий і дарвенхардцям. Так само, як і кілька пляшечок з протиотрутами та, навпаки, отрутами, та іншими корисними в Циркуті застосунками, ми зазвичай мали його невеликі запаси у внутрішніх кишенях курток.