Вибрані листи

Не схвалюєш те його розпорядження і додаєш, що краще й справедливіше вчинив Фронтін[257], заборонивши споруджувати для себе будь-який пам’ятник загалом, а під кінець запитуєш мене, якої я думки щодо одного й другого.

Я любив їх обох, та найбільше подивляв саме того, кому дорікаєш; подивляв так, що, здавалось мені, як там хто б не вихваляв його, тієї хвали буде замало, і ось таку людину мені доводиться нині брати під свій захист. Так ось: я вважаю, що кожен, хто звершив щось велике й пам’ятне, гідний, і то найбільшою мірою, не лише якоїсь поблажливості, а й похвали, якщо домагається для себе заслуженого безсмертя, прагнучи й у посмертних написах продовжити славу свого ймення, яке житиме й далі — у прийдешніх віках.

Годі знайти мені когось іншого, хто б, як Вергіній, був настільки скромний у похвалах для себе, наскільки славний — у своїх ділах. Я сам, його близький, улюблений приятель, можу засвідчити, що тільки раз у моїй присутності він дозволив собі нагадати лишень про одне зі своїх діянь, та й то спонуканий до цього у розмові з Клувієм[258]. «Знаєш, Вергінію, — якось почав він, — наскільки правдивою має бути історія; тому-то, якщо, читаючи, натрапиш у мене на щось таке, що не конче тобі до вподоби, то вибач, будь ласкавий». А той: «Ти ж мав би знати, Клувію: що я робив — робив саме для того, щоб ви мали змогу писати так, як хочете писати».

Ну а тепер вдаймося до порівняння[259]: пригляньмося до тих слів Клувія, які наводиш як доказ більшої його скромності й стриманості. А він, забороняючи споруджувати собі пам’ятник, ось що каже: «Витрати на пам’ятник — марниця: пам’ять про мене, однаково, триватиме, якщо я заслужив на неї своїм життям». То що вважаєш скромнішим: усьому світові сповіщати, що про мене, мовляв, пам’ятатимуть у віках, — чи у двох віршиках, на плиті, зазначити, на яке діло спромігся?