Роза Вітрів
- Автор: Литвин Ярослава
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Смолоскип
- ISBN: 978-617-7173-30-3
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Роза Вітрів». Краткое содержание книги:
І, незважаючи на втечі, всі злети і втрати, пошуки і відкриття, у цій шаленій, часом пристрасній, часом болісній коловерті, Розі вдається зберегти найважливіше — себе.
ISBN 978-617-7173-30-3
© Ярослава Литвин, 2015
© «Смолоскип», 2015
— Ні. Чому ти прийшов, Єжи?
— Я подумав, чува-ак, що нам кра-аще розлучитися.
— Що? — відриваюся від його тіла, у буквальному сенсі відриваюся, до болю, до крові. Як це так непомітно ми встигли прирости? В очах темніє.
— Розумі-ієш, ми вже та-ак да-авно окремо, нічого повернути вже не вда-асться... Кра-аще вже юридично по-кінчи-ти із цим усім.
— Ти. ти знайшов іншу?
— До чо-ого це? Розко, мила, загорни-ися, тобі певно холо-одно, вся бліда і тремтиш.
— Іди в дупу!
— Як хочеш. Я дума-ав тобі сказати про це одра-азу, але все так соло-одко вийшло. І ці дні... і ти, така зовсі-ім наче інша. Світлі-іша.
Я гола виборсуюся з ліжка, заломлюю руки, сідаю на підвіконня, закурюю. Помічаю, що сигарету закусила не з того боку, задимівся фільтр. Дідько.
— Я. не знаю, як подають на розлучення.— почала я за кілька хвилин. Мій голос звучав ніби чужий.— Ніколи про це не думала. Але підпишу всі документи, які скажеш. Кому дістанеться майстерня?
— Можеш забира-ати її собі разом із прізвищем. Да-арую!
— Добре. Тоді залиш мене на самоті у МОЇЙ майстерні. І зроби так, щоб я більше тебе ніколи не бачила!
— Ну чому ти та-ак переймаєшся, чува-ак? — підкрався він мирним тоном.
— Геть!
39
Проревівши усю ніч, я зібралася і подалася на Львів. Я знову до тебе, Атко.
— Щось сталося, мась? Що таке? Ти пла-V-* чеш? — питала вона, допіру я телефонувала попередити про приїзд.
— Ні, ні, все гаразд, просто я трішки втомилася... авітаміноз, робота.
— Добре, я чекаю, як добре, що якраз в Україні, вибралася на тиждень. А цього вилупка я сама за яйця під стелю підвішу.
Це був холодний і самотній вечір. Безумовно.
— Файно, та? — спитав мене дядьо з нижньої полиці.
Я кивнула, він пригощав коньяком. І, незважаючи на це, вечір все одно видався паскудним і байдужим.
Дядьо не вмів пити, йому вже до губів по-прилипли вуса разом із копченою ковбаскою. Я вирішила, що дядьку досить, й перехилила собі у пустий ґранчак з-під чаю рештки трунку. Рятівниця.
Затим я почалапала перекурити в тамбур. Там ще стояла дівчина у леопардовій кофтинці, що все квилила у слухавку: «Шо, Коля? Я не слишу, повтори ше раз, шо ти сказав?».
У тамбурі смерділо, мене нудило від довколишнього, на душі було так мерзенно, що мені таемно забажалося, аби двері тамбура прочинилися, і цю дівчину віднесло вітром кудись подалі. Але вона і далі кудкудакала, випитуючи, де її благовірний вчора нализався в кизяки і чи була там Альона, бо якщо ця хвойда там була, то вона ні їй, ні йому «не простить і жить спокойно не дасть».
Я відвернулася до вікна і спробувала абстрагуватися.
Спостерігала за синьою темінню, що слідкувала з-за вікна за мною.
Ще через одну сигарету незграбний качок у гумових капцях, узутих зверху на шкарпетки, почав стріляти очима у мій бік: піф-паф — ховайся хто може!
Утекла до вагона. Мій коньячний вуйко вже хропів. Додам, що з усіх сусідів він видавався найсимпатичнішим. Але хропів несамовито, чортяка.
Я видерлась на свою верхню полицю, загорнулась у спальник, затягла капюшон і добраніч.
40
У Львові я провела за звичкою вихідні, їла борщ тернопільський із чорносливом і деруни із сиром та грибами. Дряпалася на Лису гору і цупила коричневий цукор. Я так люблю львівський цукор.
Ата нишком намагалася вивідати достеменну причину моєї трагічної задуми, але я все відмахувалася і відмовчувалася. Мені соромно було зізнатися, що отак знову, як контужена на всю голову, повелася на Єжи. І я добре знала, що проспіває мені на це Атка.
Але вона доскіпалася до усього самотужки.
— Все добре, все буде добре,— притисла мене, обхопивши за плечі. Ми щойно додивилися на стіні «Трансільванію» Тоні Ґатліфа, перед тим був «Шепіт і крики» Берґмана, ви-лускали дві склянки насіння і прикінчили піцу.
— Я так хочу у гори... У мені прямо все викручується, так я хочу у гори.— скніла я Аті у футболку.
— І через це ти геть розкисла?
— Майже. Ато.
— Що, мась?
— Я скоро буду солом’яною вдовою. Прикинь.
— А це як?
— Смішний такий вираз, правда? Це я його вичитала.
Ата вертить головою, мовляв, геть не смішний. Я продовжую:
— Розлученою я скоро буду.
— Ну і слава богу! Давно вже час!
— Думаєш? — умиротворено схлипую.
— Стовідсотково. Так, як ти жила ті роки з ним, це ж просто знущання! Це ненормально, вам обом до психіатра треба! Тільки дури западають на таких, як Єжи...