Вибрані твори
- Автор: Чехов Антон Павлович
- Год: 1981
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Владимир Иванович Козаченко
- Жанр: Другая драматургия
Электронная книга - «Вибрані твори». Краткое содержание книги:
Іван Іванович, бажаючи щось сказати, кашлянув, але спочатку закурив люльку, поглянув на місяць і потім уже сказав спроквола:
— Так. Мислячі, порядні, читають і Щедріна, і Тургенєва, різних там Боклів і інших, а от підкорилися ж, терпіли… Ото ж воно й є.
— Бєликов жив у тому ж будинку, де й я, — продовжував Буркін, — на тому ж поверсі, двері проти дверей, ми часто бачились, і я знав його домашнє життя. І дома та ж історія: халат, ковпак, віконниці, засуви, ціла низка всіляких заборон, обмежень, і — ой, коли б чого не сталося! Пісне їсти шкідливо, а скоромного не можна, бо, можливо, скажуть, що Бєликов не дотримується постів, і він їв судака на маслі, — їжа не пісна, але й не можна сказати, щоб і скоромна. Жіночої прислуги він не держав, боявся, щоб про нього не подумали погано, а держав кухаря Афанасія, дідка років шістдесяти, нетверезого і недоумкуватого, який колись служив у денщиках і вмів сяк-тяк куховарити. Цей Афанасій стояв звичайно біля дверей, схрестивши руки, і завжди бурмотів одне й те саме, глибоко зітхаючи:
— Багато ж їх ниньки розвелось!
Спальня в Бєликова була маленька, ніби ящик, ліжко було із завісою. Лягаючи спати, він накривався з головою; було парко, душно, в зачинені двері стукотів вітер, в печі гуло; чулися зітхання з кухні, зітхання зловісні…
І йому було страшно під ковдрою. Він боявся, коли б чого не сталося, як би його не зарізав Афанасій, як би не залізли злодії, і потім усю ніч бачив тривожні сни, а вранці, коли ми разом ішли до гімназії, був сумний, блідий, і було видно, що багатолюдна гімназія, до якої він ішов, була страшною, огидною всій істоті його, і що йти поруч зі мною йому, людині по натурі одинокій, було важко.
— Дуже вже галасують у нас у класах, — говорив він, ніби намагаючись відшукати пояснення свого важкого почуття. — Ні на що не схоже.
І оцей учитель грецької мови, оця людина в футлярі, можете собі уявити, ледве не одружився.
Іван Іванович швидко оглянувся в сарай і сказав:
— Жартуєте!
— Так, мало не одружився, як це не дивно. Призначили до нас нового вчителя історії та географії, якогось Коваленка Михайла Савича, з хохлів. Приїхав він не один, а з сестрою Варенькою. Він молодий, високий, смаглявий, з величезними руками, і з обличчя видно, що розмовляє басом, та й насправді, голос, як з бочки: бу-бу-бу… А вона вже не молода, років тридцяти, але теж висока, струнка, чорноброва, червонощока, — одне слово, не дівчина, а мармелад, і така спритна, гамірлива, все співає малоросійські романси і регоче. Ледь що, так і заллється голосистим сміхом: ха-ха-ха! Перше грунтовне знайомство з Коваленками. у нас, пам’ятаю, відбулося на іменинах у директора. Серед суворих, напружено нудних педагогів, які й на іменини ходять з обов’язку, раптом бачимо, нова Афродіта відродилася з піни: ходить, взявшися у боки, регоче, співає, танцює… Вона проспівала з почуттям «Віють вітри», потім ще романс, і ще, і всіх нас зачарувала, — всіх, навіть Бєликова. Він підсів до неї і сказав, солодко посміхаючись:
— Малоросійська мова своєю ніжністю і приємною звучністю нагадує старогрецьку.
Це сподобалося їй, і вона почала розповідати йому з почуттям і переконливо, що в Гадяцькому повіті у неї е хутір, а на хуторі живе матуся, і там такі груші, такі дині, такі кабаки! У хохлів гарбузи звуться кабаками, а кабаки шинками, і варять у них борщ з червоненькими і з синенькими, «такий смачний, такий смачний, що просто — страх!»
Слухали ми, слухали, і раптом усіх нас осінила однакова думка.
— А добре було б їх одружити, — тихо сказала мені директорша.