Свій час
- Автор: Дубинянская Яна Юрьевна
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-238-3
- Переводчик: Вікторія Стах
- Жанр: Киберпанк
Электронная книга - «Свій час». Краткое содержание книги:
Роман «Свій час» Яни Дубинянської має кілька захопливих сюжетних ліній, дії його відбуваються у різних часових та просторових межах. Уважні поціновувачі літератури з задоволенням помітять у ньому цілком упізнаваних персонажів літературної тусовки, вгадають найулюбленішу книжкову подію країни і, звісно ж, старовинне і таємниче місто, що його охороняють кам’яні леви.
— Ірмо? Підводься, ми вже майже прийшли.
Зважуюсь і випростуюся легко, немов прим’ятий пагінець у цифровому проморолику. Іґар, звісно, навіть не помічає, що я вже боса. Тепер слід ще дужче пильнувати, куди ступаю, щоб не поранитися до крові. Крізь пружне поле хроноса тверде і гостре під ногами здається несправжнім, як у невагомості, — але це лише тактильна ілюзія. Аж раптом вона щезає — не встигаю ступити і двох кроків. Скрикую з несподіванки і болю.
— Нічого собі чутливість, — Іґар присвистує. — Послухай, ти наче справжня принцеса. Стій, а підніми-но поділ!.. Мерщій взувайся, ти що?!
Корюся, перш ніж устигаю зрозуміти і обміркувати. За тих два кроки, що відділяють мене від покинутих черевиків, схожих на хворих звірят, примудряюся порізати ногу і кілька разів уколоти другу, а й справді, як я збиралася подолати цим мінним полем щонайменше п’ять кілометрів?.. Сідаю навпочіпки і по кількох хвилинах відчайдушних зусиль таки відриваю з м’ясом і високотехнологічним клеєм другий обцас. Здається нічого, йти можна.
І лише тепер помічаю, що Іґар досі стоїть, скоса дивиться на мене — зацікавлено і з посміхом. Аж так розширив межі хроноса? — але ж це небезпечно, мало що чи хто, хай і в такому безлюдному місці, не можна ж, занадто ризиковано…
Жодного хроноса навколо нас уже немає.
Я давно збагнула, але відчайдушно приховую це від самої себе.
— Ще би спідницю підкоротити, було б зовсім добре, — каже Іґар. — Ходімо. От бачиш, нічого страшного. Я навмисно тебе не попередив.
— Ти…
Не знаходжу достатньо експресивних слів. Та водночас ловлю себе на відчутті такому неочікувано-парадоксальному, що забуваю про все решту.
Мені добре.
Ні, не те: миттєвий захват звільнення, непотрібності чужої руки в долоні, розриву неприродної зв’язки-вісімки накриває вщерть, і неосяжне повітря накочується п’янким водоспадом, і це відчуття не порівняти ні з чим — хіба що з миттю вильоту у Загальний простір, сповнений людських світів-вогнів. Тільки тут іще прекрасніше, бо нікого немає, і все небо, весь навколишній простір належить лише мені.
Підбираю спідницю обома руками і в ейфорії навшпиньках стрибаю по мертвих платах, намагаючись ступати лише по них, щедро розкиданих навколо, без особливої мети — просто така гра. А Іґар нехай собі дивиться і дивується.
— Ірмо? — він таки здивований, і мені смішно. — Ти далеко зібралася?
— А нам хіба не туди?
— Зажди. Спершу потрібно зв’язатися, повідомити, що ми вийшли в загальний час.
— Кому?
— Одній людині. Нас же повинні зустріти.
— Я думала, ти сам!..
Кепкую з нього легко і пустотливо. Знічений Іґар витріщає на мене очі, й обличчя в нього таке, що хочеться підбігти, стати навшпиньки і лунко чмокнути, скажімо, в носа. Я вже майже це і роблю, аж він дістає якусь прямокутну штукенцію і притискає до скроні. Зосереджується і стає трохи чужий.
— Що це в тебе?
Він махає вказівним пальцем, закликаючи мовчати, якщо я правильно розшифрувала жест. Чекає кілька секунд, потім, опустивши предмет на рівень грудей, тицяє тим-таки пальцем у мініатюрний екран.
— Мобільник. Такий давній гаджет для… У плебс-кварталі немає комунікативної мережі, а лише мобільний зв’язок. Дідько, чому ж він не відповідає?!.
— У плебс-кварталі?!
То он ми куди йшли.
Ціпенію, і невмотивована ейфорія опадає шматтям, лягаючи невидимим шаром на сміття під ногами. Ні, не може бути. Повторюю подумки, безгучно ворушачи вустами, і набір звуків, з яких складається ця міцна словесна пара, невблаганно втрачає сенс. Мабуть, тому ніяк не приходить страх — лише прикрість і злість.
А так загадково, так таємничо, стільки піднесених слів, усіх цих разом, удвох, назавжди! — і все задля того, щоб затягнути мене, закохану дурепу, в банальний плебс-квартал, відстійник людства, вигрібну яму, куди декого тягне, мов зелених мух, — казала моя мама, перш ніж наскладати потрібну еквосуму на мій окремий хронос, і ми перестали труїти одна одній життя, і вона, безперечно, мала рацію…
Хронос!!!
Раптово почуваюся, ніби гола на площі, у Загальному просторі, в крижаній порожнечі під Абсолютним Годинником. Обхоплюю плечі руками, ніби в марному намаганні зігрітись або щось заховати.
— Іґаре, вертаймося.
Він не чує, нервово тарабанячи пальцем по екрану. Знову підносить до скроні свій антикварний гаджет.