Кімната

— Мене викрали.

Проте виходить тільки шепіт, бо Старий Нік знову хапає мене і біжить до вантажівки. Я зараз весь розсиплюся на шматочки, розтрушуся. Я не можу знайти, куди б його вдарити, він от-от...

— Я записав ваш номер, пане!

Це волає чоловік — може, він кричить мені? Який номер?

— К дев’ять три... — вигукує він числа.

Навіщо він це робить?

Раптом вулиця б’є мене по пузику-руках-обличчі — ай-ай-ай! Старий Нік мчить, але вже без мене. Він кинув мене. З кожною секундою він від’їздить далі й далі. Певно, то були магічні числа, і саме вони змусили його кинути мене.

Я силкуюся встати, однак не пам’ятаю, як це робиться.

Чути рев страховиська. Це гуркоче вантажівка — врумммм. Вона летить простісінько на мене — ррррррррррр. Зараз вона розмаже мене по тротуару. Я не знаю як-де-що. Дитина плаче, я ніколи раніше не чув плачу справжньої дитини...

Вантажівка поїхала. Вона промчала повз мене і, не зупиняючись, завернула за ріг. Іще якийсь час я чую звук її мотора, але потім усе стихає.

Тротуар вищий за проїзну частину, Ма казала забратися на нього. Мені доводиться плазувати, не торкаючись забитим коліном землі. Тротуар весь у великих квадратах.

Смердить жахливо. Просто перед собою я бачу собачий ніс; собака повернувся, щоб з’їсти мене, і я, нажаханий, верещу.

— Раджо, — чоловік відтягає від мене собаку.

Чоловік опускається навпочіпки і садовить собі на коліно дитину, що весь час крутиться туди-сюди. Мішечка з какавельками вже немає. Чоловік схожий на людей у Телевізорі, тільки ближчий і ширший. А ще від нього пахне сумішшю Мийного Засобу, м’яти та карі. Вільною рукою він тягнеться до мене, але я вчасно відкочуюся.

— Усе гаразд, солоденька. Усе гаразд.

Кого це він назвав солоденькою? Його очі дивляться просто в мої. Це мене він назвав солоденькою. Я не можу дивитися на нього: мені геть ніяково, що він позирає на мене й говорить зі мною.

— Як тебе звуть?

Люди з Телевізора, крім Дори, ніколи мене ні про що не питали, а Дора вже знає моє ім’я.

— Можеш сказати, як тебе звуть?

Ма веліла розповісти все першому-ліпшому. Таке моє завдання. Я намагаюся, проте в мене нічого не виходить. Я облизую губи.

— Джек.

— Як-як?

Він нахиляється нижче, і я скручуюся калачиком, обхопивши голову руками.

— Усе гаразд, ніхто тебе не скривдить. Скажи ще раз, як тебе звуть, тільки голосніше.

Мені легше говорити, не дивлячись на нього.

— Джек.

— Джекі?

— Ні, Джек.

— Ага, тепер я все зрозумів, вибач. Твій татусь поїхав, Джеку.

Що він таке каже?

Дитина тягне його за одежину, вдягнену поверх сорочки. Це куртка.

— Ну, а я Аджит. Це моя дочка. Припини, Найшо. Джекові треба приліпити на коліно пластир. Гляньмо, чи є він у нас, — мовить чоловік і нишпорить у своїй сумці. — Раджа дуже шкодує, що вкусив тебе.