Глибинний шлях
- Автор: Трублаини Николай Петрович
- Год: 1965
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Глибинний шлях». Краткое содержание книги:
Микола Петрович Трублаїні народився 1907 року на Вінниччині. Людина неспокійної вдачі, надзвичайно допитливий, жадібний до знань, він об’їздив майже весь Радянський Союз: побував іга Далекій Півночі і в Арктиці, на Далекому Сході і на Кавказі. Враження від численних мандрівок і лягли в основу його чудових творів. У 1935 р. вийшла його перша пригодницька повість “Лахтак”, а за нею - “Мандрівники”, “Шхуна “Колумб”, “Глибинний шлях” та ін.
З перших днів Великої Вітчизняної війни М. Трублаїні на фронті. 4 жовтня 1941 р. письменник загинув на бойовому посту.
— Вам у готель? — спитала дівчина.
— Так. А вам?
— В управління.
— Станіслав доручив мені доглядати за вами.
— Дякую. Але це може призвести до того, що я вас уникатиму. Досить з мене такої няньки, як сам Станіслав. А незабаром ще одна тут з’явиться.
— Хто?
— Юрко збирається приїхати.
Я хотів спитати її про Ярослава, але після згадки про Барабаша не наважився цього зробити. Та вона сама почала розмову про Макаренка.
— Ви не знаєте, коли повертається Ярослав?
— Ні. Останню добу я провів із Самборським на його будівництві. Тепер заїду разом з вами в управління і там довідаємося.
— Ви знаєте, що днями я залишаю Іркутськ?
— Чув… теж від Станіслава. Виявляється, ви їдете туди, куди я дістав запрошення від людини, що мріє про знайомство з вами.
Цим Ліда одразу зацікавилася.
— На дев’ятсот двадцять п’ятій шахті? Хто такий?
— Там працює один палеонтолог. Збирає кісточки різних плезіозаврів та ігуанодонів.
— Сам схожий на мастодонта, — засміялась Ліда.
— Ні, навпаки, елегантний молодий чоловік. У всякому разі молодший за мене.
— Так чому цей могилокопатель мріє про знайомство зі мною? Невже є якась схожість між мною і, скажімо, ігуанодоном.
— Не думаю, щоб його зацікавила така схожість… Та головне — я теж збираюсь туди.
— Можемо поїхати разом. Тільки спершу ви повинні виконати свою обіцянку.
Ліда нагадувала про Ярослава. Тому я провів її в управління і, коли вона зникла в одному з коридорів, подався до бюро перепусток, а потім рушив в секретаріат інженера Макаренка. Його секретаріат складався з секретарки, друкарки і помічника. Останній був молодий інженер, дуже тихий, мовчазний і славився винятковими здібностями до різних обчислень. Всі троє мене майже не знали і тому зустріли холодно. На запитання, коли повернеться Макаренко, секретарка відповіла теж запитанням: нащо він мені? Це найковарніше запитання. Воно призначається спеціально для того, щоб одіслати відвідувача до когось іншого. Сказати, що в особистій справі? Але мені було відомо, що Макаренко, як і Саклатвала, в особистих справах не приймає.
— У мене до нього важлива справа. Ви назвете моє прізвище, і він мене прийме. Справа стосується будівництва, — збрехав я.
— На жаль, його зараз нема. Можливо, що незабаром приїде. Якщо маєте час, підождіть.
— А це скоро буде?
— Він, може, й зовсім не з’явиться, але приблизно через годину ми знатимемо точно. Двічі на день він регулярно дзвонить телефоном і повідомляє, де саме він і коли зможе бути в себе. Але в справах тунелю вас може прийняти помічник інспектора.
— Ні, мені треба Макаренка. Я підожду, коли дозволите, тут, — і, не ждучи запрошення, вмостився на кушетці під вікном.
Секретарці залишалось тільки відповісти “будь ласка”, що вона зробила чемно, але не дуже охоче.
Прийомна у Макаренка була невелика. Сюди виходили двері з його кабінету та з кімнати помічника. За перегородкою сиділа друкарка.
Кількох відвідувачів, які побували за час мого сидіння там, прийняв помічник. Минуло хвилин сорок, і мені вже надокучило сидіти, коли увагу мою раптом привернула телефонна розмова секретарки.
— Не знаю, — комусь відповідала вона, — а ти дзвонила в бюро перекладів? Шкода… Я не знаю… Подзвони до університету, можливо, там є… Щоб в Іркутську не було… не думаю. Наш у вас? Добре.
— Ви не знаєте перекладача з іспанської? — спитала секретарка друкарку, що підійшла до неї.
— Ні. А нащо?
— Треба щось там перекласти. У них є два перекладачі, що володіють іспанською мовою, так один у відпустці, а другий захворів.
— А що перекласти? — звернувся я до секретарки.
— Ви знаєте іспанську мову?
— Так. Це кому потрібно?
— Справді знаєте? — недовірливо допитувалась вона.
— Справді.
— Хвилинку. — І секретарка зняла трубку та набрала якийсь номер.
— Слухай, — звернулася вона до когось. — Тут один товариш жде Ярослава Васильовича, каже, що знає іспанську. Що? Зараз. Як ваше прізвище? — спитала мене. — Кайдаш, — кинула вона в трубку. — Що? Що? Зараз спитаю. Ви журналіст? Приїхали з-за кордону?
Очевидно, моєю особою цікавився хтось такий, що знає або чув про мене.
Одним словом, через кілька хвилин я залишив прийомну Макаренка і пішов до прийомної Саклатвали, бо саме там був потрібний перекладач з іспанської. Виявилося, що він потрібен самому академікові. Мене попросили хвилинку підождати. Це справді забрало не більше хвилини, бо дуже скоро Саклатвала подзвонив телефоном, щоб я зайшов до нього в кабінет.