Вершник без голови
- Автор: Майн Рид Томас
- Год: 1983
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Переводчик: Владимир Иванович Митрофанов
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Вершник без голови». Краткое содержание книги:
Це один в найпопулярніших пригодницьких романів широковідомого англійського письменника XIX ст., у яких веливодушність і благородство протистоять злу й насильству.
От якби він міг підслухати, про що вони говорять! Здавалось, у відкритій прерії це зробити неможливо. Та, може, все-таки спробувати? її двоє вочевидь так захопилися розмовою, що можна було сподіватися щось почути. Та й трава прерії була м'яка, мов оксамит, і коні ступали по ній майже безгучно.
Колхауна брала така нетерплячка, що він не міг змусити себе їхати повільно й пустив свого рудого однохіддю — звичним для коней південно-західних штатів швидким алюром. Піднімаючи копита не більш як на дюйм над землею, майже ковзаючи ними по траві, кінь тихо посувався вперед — тихо, але досить швидко, і за якийсь десяток секунд уже наздогнав плямисту лошицю та гнідого коня мустангера.
Тоді Колхаун притримав коня і змусив іти так само повільно, як ті, а сам нахилився вперед і став жадібно прислухатися. Видно було, що він замислив щось страшне і ось-ось чи то вибухне брутальною лайкою, чи то вхопиться за ніж або револьвер.
Його дальшу поведінку мало визначити те, що він почує.
Та з волі випадку — а може, й провидіння — він не почув ні слова. Хоч двоє вершників не помічали нічого навколо, проте коні їхні не були такі неуважливі. Ступою рудий кінь ішов важко — давалася взнаки й утома, — і чуткі вуха плямистої та гнідого враз уловили звук його копит, і обоє, наче за командою, сіпнули головами догори й голосно заіржали.
Колхауна побачили.
— О, кузен Кас! — вигукнула Луїза не так здивовано, як невдоволено. — Ти тут? А де батько й Генрі, де всі інші?
— Чому ти питаєш про це мене, Лу? Я знаю не більше за тебе.
— Он як? Хіба ти не поїхав нам назустріч? І вони теж… Ой, твій рудий весь у піні! Так наче ти скакав на ньому не менше, ніж ми.
— Авжеж. Я подався за тобою з самого початку, хотів допомогти тобі.
— Справді? То, виходить, ти їхав за нами? Дякую, кузене! Я саме дякувала й містерові Джеральду, що теж помчав за мною і великодушно вирятував нас із Луною з дуже скрутного становища, я б сказала навіть — із страшної небезпеки. Ти знаєш, що за нами погнався табун диких жеребців і ми тікали від них, просто-таки рятуючи своє життя?
— Так, знаю.
— Ти бачив, як вони гналися за нами?
— Ні. Я дізнався про це зі слідів.
— Зі слідів? Ти так добре розрізняєш сліди?
— Мені пояснив їх Зеб Стамп.
— О, він теж був з тобою? І ви їхали тими слідами аж до… Куди ви доїхали?
— До яру серед прерії. Зеб сказав, що ти перескочила його. Це правда?
— Перескочила Луна.
— А ти була в сідлі?
— Та де ж би я ще могла бути? Ти таке питаєш, кузене Касе! Де б, ти думав, я була? Вчепилася їй за хвіст, чи що? — Луїза засміялась, та раптом сміх її урвався, і вона спитала зовсім іншим тоном: — А ти? Ти теж перескочив на той бік? І поїхав за нами далі?
— Ні, Лу. Від яру я одразу рушив сюди, сподіваючись, що ти вже повернулася. Отак і натрапив на тебе.
Ця відповідь начебто задовольнила Луїзу.
— Ага. Ну, я рада, що ти наздогнав нас. Ми їхали повільно. Луна так стомилася, бідолашна! Просто не знаю, як вона добудеться додому.
Відколи до них приєднався Колхаун, мустангер не озвався ані словом. Хоч би яке приємне було для нього товариство молодої креолки, він спокійно полишив її на кузена і тепер мовчки їхав попереду, ніби знову ставши тим, ким мав бути того дня, — тільки провідником.
А проте відставний каштан весь час недовірливо стежив за ним, і, коли помічав — чи тільки уявляв собі, — що Луїза прихильно поглянула в той бік, в очах його спалахувала диявольська злість.
Коли б ті троє вершників їхали довше, їхня подорож могла б закінчитися трагічно. Та, на щастя, з'явилися інші учасники сніданку в прерії. Луїзу оточили звідусіль, і хор захоплених вигуків та привітань заглушив усякі інші думки.
Розділ XIX
ВІСКІ З ВОДОЮ
У селищі, яке виникло під прапором форту Індж, цьому зародку майбутнього міста, найвизначнішою будівлею був заїзд, або ж «готель». А загалом, це прикмета, спільна для всіх техаських міст, як нових, так і заснованих сорок років тому, — давніших там і немає, окрім кількох — старих міст іспано-мексиканського походження, де головними будівлями були фортеці та монастирі, що їх тепер теж подекуди перетворено на заїзди.
Хоч «готель» форту Індж був найбільшим будинком у селищі, проте ні справді великими розмірами, ні виглядом своїм він не вирізнявся, та й навряд чи претендував на якийсь архітектурний стиль. То була дерев'яна споруда у формі літери «Т», збита з обтесаних колод. У поздовжній її частині містилися кімнати для приїжджих та їдальня, а поперечна являла собою одне велике приміщення бару, або ж, як його ще називають в Америці, салу ну, — де відвідувачі пили, курили й залюбки плювали на підлогу.