Оповідання та повісті, окрушини
- Автор: Вильде Ирина
- Серия: ТВОРИ В П'ЯТИ ТОМАХ #5
- Год: 1987
- Язык: украинский
- Год: Видавництво художньої літератури «Дніпро»
- Жанр: Другая проза
Электронная книга - «Оповідання та повісті, окрушини». Краткое содержание книги:
Я побачила Казимира, який гаряче про щось розпитував жінок. Тепер я вже не сердилась на нього. Вибігла на середину вулиці і почула, як люди на тротуарі й собі розпитували жінок:
— Кого викинули?
— Куди їдете?
Казимир помітив мене і зробив знак головою, щоб я підійшла до нього.
— Такого параду ти у Варшаві ще не бачила, правда? Подумай, що за свинство? За допомогою поліцаїв викинули людей з хати тому, що ті «не хочуть платити» комірне… А деякі з них уже сьомий місяць без роботи.
— І куди вони їдуть?
— А куди мають їхати, коли навіть у бараках за містом немає місця… Їдемо, — він уже почував себе заодно з ними, — під магістрат… Висиплемо там оце добро, привеземо ще хуру… Може, це спонукає міську владу швидше подбати про працю для людей…
Він уже забув про мене, залишив мене між жінками, а сам, відштовхнувши якусь бліду жінку з дитиною на руках, почав пхати воза. На тротуарах почали збиратися люди. Дехто відривався від юрби та приєднувався до процесії по середині вулиці. Тепер ця процесія мала вигляд похорону якоїсь популярної особи.
Можна було помітити, як окремі люди з публіки реагують на цей похід. Хто щиро обурювався. Хто дивувався, але не так з самого факту, як з того, що поліція допускає щось подібне.
— Панство, це ж демонстрація! Слово честі, що це демонстрація! — Якась пані з портфелем під пахвою почала щось записувати до блокнота.
— Це піде до газети. Це піде на цілий світ! — хвилювалася вона.
Хоч як воно і здається неймовірним, але в найкращому настрої були ті, що тягли воза, запряжені, як коні.
Самі собі приказували і сміялися з себе:
— Гей-го-вйо, коні! Недалеко вже стайня, дістанете свіжого сіна!
Але тут, справді наче татарська навала, налетіла поліція на конях. Публіка розбіглася на всі боки так, що за одну мить коло воза не стало нікого, крім власників речей та «коней». Я теж залишилася при возі. Сказати щиро, з рукою на серці, залишилась єдино для того, щоб не дати Казимирові приводу глузувати з мого боягузтва. Я ж добре бачила, як Казимир не тільки не відскочив від воза, але навіть своєї руки не відняв від нього.
— Розійдись! Розійдись! — кричав якийсь поліцай на «коні».
Він намагався під'їхати ближче до візка, але кінь, лякаючись такого видовища, як люди в ролі коней, не корився вершникові і басував на місці.
— Як-то розійтись? — кричала якась жінка з коротко підстриженим волоссям. — А наші речі? Залишити візок серед дороги?
— Поліція злізе з коней і дасть їх до воза, — глузував Казимир.
Поліція, справді, наче здуріла. Вона, либонь, аж тепер зрозуміла, що розігнати людей і залишити цей віз посеред вулиці — це значило викликати сенсацію.
— Тягни віз! Марш вперед! — скомандував старший, але тепер уже збунтувалися ті, хто тягнув візок:
— Тільки без наказів, пане поліцай! Хто то має тягти віз? Де коні? Чи ви, може, хочете людей перетворити на худобу! Дивись! Розумний який об'явився!
Жінки, яким надокучили діти, позатикали ними кожне вигідне місце на возі.
Поліцаї почали радитись між собою. «Коні» тим часом закурили. З того, як вони розмовляли з Казимиром, я здогадалася, що це його давні знайомі.
— Що ж робити, братця? Певна річ, що нас не допустять уже під магістрат! Там, певно, чекає вже цілий мур поліції! А нумо, тягнім, братця!
— Куди? — спитав хтось, але йому відповіли тільки погрозливими поглядами.
До мене звернулась якась жінка з немовлям на руках:
— Подержіть-но, дівчино, дитину, бо вже мені руки в'януть… Ви… чия? Щось я вас не знаю.
І саме ці слова мусив донести вітер до вух Казимира! Він обернувся і з найсерйознішою міною відповів:
— То моя наречена, Каролінко. Подобається вам?
Та, що її Казимир назвав Каролінкою, всміхнулась блідо:
— Кожна наречена подобається…
Не було часу заперечувати, бо процесія рушила вперед. Нове було тепер у тому, що віз від натовпу на тротуарах з одного і другого боку відділяли поліцаї на конях.
— Королівський парад! — глузував хтось з «коней».