Легенди Старокиївські
- Автор: Королева Наталена
- Язык: украинский
- Жанр: Мифы. Легенды. Эпос
Электронная книга - «Легенди Старокиївські». Краткое содержание книги:
До книжки ввійшов цикл «Легенди старокиївські», написання яких було завершено на початку 40-х років минулого століття. Це 25 легенд-оповідань, кожне з яких містить цілий комплекс ідей, думок, фактів, спостережень, художніх перевтілень. Тематично вони поділені на: легенди скіфські, легенди княжої Русі і легенди, пов’язані з Києво-Печерським монастирем.
Таж раптом ще не ув’язану правицю підніс чернець і широким хрестом спочатку князя, потім військо його огортає. І щось шепчуть старечі уста. Затихли всі.
– … «із праведними упокоїваються»… – вловив Ростислав ледве чутне шелестіння Григорієвих уст. І зненацька аж холодом поняло князя.
– Цур тобі, божевільний! Чи ж ти, отче, похорон над нами правиш?
А старець головою притакує і голос подає:
– Так, літію. Істину кажу тобі, княже: в поході цім не буде ні тобі, ні дружині твоїй іншого похорону. І не ляжете ви в землі освяченій, бо ж все ви слабим пригнобу велику чинили… Тож і ховаю вас я…
Таж міцний удар в потилицю перервав Григорієву мову.
– В ноги падь! Збогарадься!.. Перепроси князя, ченче нерозумний! – гукали вояки.
Але тепер мовчав зблідлий князь.
І хоч Григорій сильно качнувся від стусана, – спокійно звернувсь до дружини:
– Не вояки ви! Вояк кладе своє життя за други своя. Іде на смерть з любові. Ви ж сили любові не знаєте. І бачу я, що не пробачить вам Господь, бо ж неблаженними стопами ходите…
Та князь махнув шапкою. Чотири пари рук підхопили зв’язаного іконописця, розгойдали й кинули у воду. Вперекидь полетів чесний чернець, тільки бризки піднеслись стовпом, упали росою на круги широкі, що ними вдарилась вода в облавки човнів. Не затрималось на воді тіло мистця: пішло відразу каменем на дно. Тільки порожній жбан малярів лишився сиротою на березі й круглою пащею отвору горла свого немов крик мовчазний до неба кидав.
А понад берегом, дорогою проїзною, не стежкою-гадючкою, що попід кручею до води бігла, іде монастирський хор зі співами, з хоругвами. За ним – ігумен і вся братія. Дзвінкий голос Геронтія канонаршить, жайворонком весняним до небесної сині здіймається. Перед хором брат Нектарій-«послушливий» несе хреста. За ним – Никодим-просфорник – на золотій таці – хліб пшенишний та золотий мед липовий тримає. Обіч його – Лукаеконом з вином та медом сиченим на підносі срібнім виступає. За чернечим походом риплять-котяться вози з їжею для вояків. І, як стигле поле, вітром діткнуте, всі враз схилились, Ростиславові вклоняючись.
Мовчки прийняв князь принос і благословіння лаврське. Не посолодять вже меди похорону, що над ним відбувся. Таж не сказав про старця-ченця, щойно з його наказу вояками втопленого. Нащо? Не піст нині, пощо ж мав би в гріху каятись? Прецінь на бій іде, а там не сотку, а тисячі людських душ із світу спровадять…
І терпко мовчить князь. З ґречності пшенишний хліб жує без смаку, немов попіл язиком перевертає, а мед-вино, мов жовч, йому не смачні. Не стримався похід при Лаврі святій, враз рушили вої далі. Аігумен і братія ні на вечерні того дня, ані на утрені дня другого не вгляділи в церкві Григорія-мистця.
– Чи ж не занедужав десь ненадійно наш старець?
Так ні Агапіт-лікар, ні Даміян-цілебник нічого не відали про Григорія. Не приходив він по лік тілесний і помочі людської у них не питався. Не прийшов він і про поміч духову до ігумена. І Геронтій з Леонтієм все усюди оббігали: ніде не знайшли мистця. Нарешті брат Сергій-«постник» зголосився, що бачив був того дня, як люди ратні до берега причалювали, що старець Григорій зі жбаном до річки йшов. Не інакше що ніс братові Олексієві-затворникові олію на лампаду. Отож, мабуть, в бесіді духовій за сяйвом мудрості Божої обоє забули за час земний. Відала ж бо братія: мов райський птах, небесним співом слова брата Олексія промовляють. Як не забути й про сяйво сонця Божого й про усміх місяця-зор?..
Таж на третій день невгомонний Геронтій-канонарх таки знайшов Григоріїв жбан на березі Дніпра. Вхопив його Геронтій і майнув впрост до келії вчителя, й не здивувався, що побачив старця Григорія в його майстерні-келії. Тільки до тями не міг прийти від здивування, що побачив старого ченця мокрішого, як з-під хлющі. Неначе з годину під зливою був. Але – де? Коли ж сонце пече з неба, як з печі розпаленої!
Мистець перестав викручувати воду з ряси й підніс спокійні очі на хлопчика:
– От і добре, Геронтіє, що ти непорожній жбан приніс, а з водою річною. Я там був лишив на бережку жбаночка, як про крила ангела думав. Постав отам біля вікна та пошукай на підлозі затичку з пляшки на емульсію. Знаєш?..
І в своїй мокрій рясі «знаменав»-креслив на білій липовій дошці червоною глинкою ангела Доброї Ради.
– А ти, дитино моя люба, – говорив тим часом до учня, – розітри черлень та вогневу жовть. Там, на полиці, – пест, під кедровою скринькою. Знаєш?
І раптом урвав старець Божий, споважнів, перехрестився й, схиливши голову перед образом Спасителя, довго молився. Коли ж підвів очі на Геронтія, що мовчки тримав у ручці ступочку з червенню, ніби аж здивувався: