Сповідь у камері смертників
- Автор: Лук'яненко Левко
- Год: 1991
- Язык: украинский
- Год: Журнал «Вітчизна»
- Жанр: Публицистика
Электронная книга - «Сповідь у камері смертників». Краткое содержание книги:
— Хотілося б більше дізнатися не про історичні причини, а про ту Росію, яка програла. Якою ви уявляєте Росію, і з якою Росією Україна могла б співпрацювати?
— У нас у таборі було створено широку ідейну основу для нашої спільної боротьби — українців і росіян. У нас було дві ідеї — ми боролися за демократизацію і за незалежність. Росіяни боролися тільки за демократизацію, що для них означало заміну комуністичної диктатури. Хтось із них поділяв наші прагнення, але більшість — ні. На жаль, лише невелика група політув'язнених Росії розуміла нашу ідею відокремлення. Інші ж вважали, що треба скинути комуністів, встановити демократичне суспільство та ринкову економіку, а далі нормально існувати разом. Ми говорили — ні, ми потім хочемо відокремитися. «А навіщо вам?» — питали вони. І лише одиниці розуміли, що в Україні є проблеми матеріального або ідеологічного порядку, але є ще й свої національні ідеї. І серед цих людей якраз були В.Буковський, Балахонов. Ми в Москві мали й Григоренка — колегу Сахарова. Я про це з радістю й гордістю говорю. А ми в Україні бачили, що кожний народ створює такий лад і такі ідеї продукує, як і він сам. І це правда — імперське мислення живе всередині російського народу. Ну ось уявіть собі ситуацію: сидимо ми в табірному бараці, і з нами людина, яка служила в німецькій поліції, росіянин. А ми всі разом — українці, кавказці — сидимо рядком і говоримо на весь барак, як воно буде, коли Кавказ, і Україна, і Прибалтика звільняться від російської окупації… Він тут же, серед нас, ту ж баланду їсть і раптом говорить: «Ми не для того завоювали Кавказ, щоб його віддавати!»
— Левку Григоровичу, у нас серед безлічі стереотипів існує й такий, що українські націоналісти або українські патріоти — це виключно монополія Західної України. Але ж багато хто із затятих націоналістів якраз зі Східної України. Що ви можете сказати з цього приводу?
— Я думаю, що це комуністична пропаганда свідомо проводила цю межу: мовляв, націоналізм народився на заході, бандерівщина і подібне — також. А на сході країни цього немає, це їм чуже. Це, звичайно, спроба розділити Україну на дві частини, щоб послабити національний рух, а потім — зламати. Насправді ж, що таке націоналізм? Це прагнення ствердити свою націю на землі. А нас протягом всієї історії СРСР переконували, що націоналізм — це ідеологія, яка розпалює ворожнечу між націями, створює блага для себе за рахунок інших націй і збуджує ненависть… А насправді націоналізм — це нормальне почуття любові й поваги до своєї батьківщини та прагнення зробити їй добро. Він, власне, є продовженням етнічності. І в своїй основі націоналістами були і гетьман Хмельницький, і Наливайко, й інші, хто боровся за незалежність України. А козаччина в нас була не за заході, а на сході України, і козаччину можна розглядати як націоналізм — адже вона боролася проти іноземних окупантів. Інстинкт нації на самовизначення виявляється то на одній, то на іншій території однієї держави, де можна краще організуватися… Є ритм життя нації — як ритм серця. І настає період, коли ідея захоплює весь народ, зароджуються пасіонарії і запалюють всі верстви населення…
— Але зараз ми не в цьому періоді?
— Зараз ми в фазі спаду. А фаза піднесення в нас була з 1988 по 1990 р. Це була кульмінація. Коли люди зі всієї України їхали відзначати річницю Берестейської битви або 500-річчя козацтва…
— А хто повинен відповідати за те, щоб правильно розпорядитися тією духовною енергією, яка зароджується в нації в такі часи?
— Завжди є духовні провідники, які відчувають внаслідок своєї особливої організації пульс нації.
— Справа якраз у випробуванні свободою. Наприклад, Рух і покійний Чорновіл… Всілякі конструктивні опозиції там, де необхідно було тверде: «Ні!». Такі методи й призвели за 5 років до побудови повністю корумпованої держави. І тепер реформувати буде набагато складніше… Чи ви бачите інші причини?
— Ми потрапили в страшний стан. Але біда в тому, що ми не могли цього уникнути. Ось той факт, що демократи за посаду, ще за щось пішли під владу, змирилися з її правилами. Це негативно й погано. Але чи можна від цих людей вимагати, щоб вони були послідовними й самовідданими альтруїстами та патріотами, коли всю систему виховання було побудовано не на цьому? Вони просто не вміли жити інакше…
— Що ж робити сьогодні, коли і старі лідери, і влада однаково дискредитовані?